Джек пообіцяв собі, що цього разу не панікуватиме. Він повільно роззирнувся довкола. Двері маминої спальні було відчинено, у кімнаті панувала напівтемрява, так само, як і у вестибюлі, бо Лілі ніколи не розсовувала фіранок.
– Агов, я знаю, що ти тут, – промовив він і зайшов до порожньої спальні та постукав у двері ванної. Жодної відповіді. Джек відчинив двері й побачив рожеву зубну щітку біля раковини, а на туалетному столику – самотній гребінець, між зубцями якого заплуталося кілька світлих волосин. «Лаура Делосіан», – промовив голос у Джековій голові, і хлопчик вийшов із ванної кімнати: це ім’я обпекло його.
– Ох, тільки не знову, – сказав він сам до себе. – Куди вона пішла?
Але він уже й сам усе зрозумів.
Зрозумів, коли зайшов до своєї спальні; зрозумів, коли відчинив двері й побачив своє зібгане ліжко, приплюснутий наплічник і невеликий стос книжок у паперовій обкладинці, шкарпетки, закинуті на верхівку комода. Зрозумів, коли зазирнув до власної ванної, де рушники валялися, як на східному базарі: долі, з боків ванної, на пластмасових стільницях.
Морґан Слоут вдирається крізь двері, хапає маму за руки й волочить її вниз…
Джек хутко повернувся до вітальні та цього разу зазирнув за диван.
…витягує через чорний хід і заштовхує в машину; його очі починають набирати жовтої барви…
Він зняв слухавку й натиснув «0».
– Це… е-е-е… Джек Сойєр, і я в… е-е-е… чотириста восьмому номері. Чи не лишала моя мама якесь повідомлення для мене? Вона б мала бути тут, але… але чомусь… е-е-е…
– Я перевірю, – відповіла дівчина, і Джек щосили стискає слухавку в жаданому очікуванні на її повернення. – Вибачте, жодних повідомлень для чотириста восьмого.
– А як щодо чотириста сьомого?
– Це та сама скринька, – відповіла дівчина.
– А в неї за останню годину не було відвідувачів? Ніхто не приходив цього ранку? Тобто на зустріч із нею.
– Про це знають на реєстрації, – відповіла вона. – Я не маю інформації щодо цього. Хочете, підійду й дізнаюся?
– Будь ласка.
– О, я рада хоч чимось зайнятися в цьому морзі, – відповіла дівчина. – Залишайтеся на лінії.
Ще одна мить болісного очікування. Повернувшись, дівчина сказала:
– Жодних відвідувачів. Може, вона лишила записку десь у вашому номері.
– Дякую, я перевірю, – безнадійно відповів Джек і поклав слухавку.
Чи сказав портьє правду? Чи, може, Морґан Слоут простягнув йому двадцятидоларову банкноту, складену до розмірів марки, на своїй м’ясистій долоні? Джек міг припустити й таке.
Він упав на ліжко, тамуючи ірраціональне бажання зазирнути під подушки. Звісно ж, дядько Морґан не прийшов сюди й не викрав її: він досі був у Каліфорнії. Та він міг послати інших людей зробити це для нього. Спіді згадував про таких людей: чужинців, що вештаються обома світами.
Джек більше не міг лишатися в кімнаті. Він зіскочив з ліжка й повернувся