Талісман. Стівен Кінг

– важке і яскраве, пломенистою барвою воно розсипалося по пласкому берегу та червоному зачерепиченому пологому даху, тонку смугу якого Джек бачив із вікна спальні. Здавалося, що в далині моря довгі повільні хвилі костеніли, обертаючись на сліпучий спис, спрямований прямісінько у вічі. Джекові здавалося, що навіть сонячне світло тут відрізняється від каліфорнійського – пронизливе й холодне, не таке життєдайне. У глибині темного океану хвилі помирали, щоб постати знову, й сліпуче золото охоплювало їх. Джек відвернувся від вікна. Він уже прийняв душ і одягнувся, а внутрішній годинник підказував, що час рухатися до зупинки шкільного автобуса. П’ятнадцять по сьомій. Але, звісно ж, він не поїде сьогодні до школи – нічого не лишилося від нормального життя – вони з матір’ю просто перепливуть через наступні дванадцять годин, ніби привиди. Ні вимог, ні обов’язків, ні домашніх завдань… і жодних обмежень, окрім тих, які накладає потреба поїсти.

      Та й узагалі, хіба сьогодні робочий день? Джек завмер на мить біля свого ліжка, зненацька захоплений несподіваним нападом паніки через те, як швидко світ утрачає чіткі обриси… Він гадав, що сьогодні не субота. Подумки Джек повернувся до першого з тих незліченних днів, що його свідомість не виокремлювала в часі, – то була минула неділя. Спробував полічити дні в прямому порядку – і виходив четвер. По четвергах у нього були заняття в комп’ютерному класі з містером Балґо та спортивні секції. Принаймні так було тоді, коли Джек жив іще нормальним життям. І хоча спокій було порушено лише кілька місяців тому, Джекові здавалося, що той час уже навіки втрачено.

      Він вийшов зі своєї спальні та рушив до вітальні. Варто було Джекові смикнути за шворку гардин, як кімнату залило яскраве світло. Матір проспить іще хвилин з п’ятнадцять, не менше. А може, й довше, зважаючи на ті три келихи, які вона випила вчора за вечерею.

      Джек кинув погляд на двері, що вели до маминої спальні. А двадцять хвилин по тому легенько постукав у них.

      – Мамо?

      У відповідь пролунало хворе бурмотіння. Джек гучно штовхнув двері й зазирнув усередину. Мама намагалася відірвати голову від подушки та дивилася на нього напівзаплющеними очима.

      – Джекі. Ще ж ранок. Котра година?

      – Приблизно восьма.

      – О Боже. Ти голодний? – вона сіла, притиснувши долоні до очей.

      – Трохи. Мені зле від сидіння тут. Просто було цікаво, чи не плануєш ти прокидатися.

      – Тільки не цього разу. Ти не проти? Сходи в їдальню й поснідай. Погуляй на пляжі, гаразд? Твоя мама виглядатиме значно краще, якщо ти даси їй ще годинку поніжитися в ліжку.

      – Звісно, – відповів хлопчик. – Гаразд, до зустрічі.

      Її голова вже знову впала на подушку.

      Джек вимкнув телевізор і пішов із номера, попередньо переконавшись, що ключі лежали в кишені його джинсів. У ліфті тхнуло камфорою та аміаком – пляшечка випала з возика покоївки. Двері розчинилися, і сивий портьє похмуро зиркнув на малого й демонстративно відвернувся. Синку, те, що ти виплодок кінозірки, нічого не означає… і чому це ти не в школі? Джек повернув і пройшов через прохід, обшитий панелями, до їдальні під назвою «Бараняча полядвиця» і побачив ряди порожніх столиків