З того боку, звідки до цього лунав голос дівчини, тепер почулося дзюрчання води.
– Акуратно, мілорде, не поспішайте, – сказала дівчина, підтримуючи Крістіанові голову.
Напившись, Крістіан впав назад на подушку. Вода трохи освіжила його.
– Де я? – запитав він.
– Ви у моєму замку, – пролунала відповідь тієї ж таки дівчини. – Вас знайшов мій брат недалеко від будівлі. Ви були непритомні. Ми принесли вас сюди.
– Вибачте мені, міледі, я вам завдав стільки клопоту…
– Не переймайтеся, мілорде, у нас тут гостей не буває багато, тому ми вам дуже раді, – заспокоїла Крістіана дівчина. – Але годі говорити – вам потрібен спокій.
Крістіан не збирався сперечатися і мирно віддався сну. І снилося Крістіану, що його військо оточили вороги і їхній лорд, вийшовши вперед, питав у солдатів Крістіана, де сам герцог, чому його немає поміж вояків.
– …а тому, що він боягуз і втік у ліс, коли ви вмирали, – не дочекавшись відповіді, гукнув сам герцог.
Від цих слів Крістіан прокинувся.
– Вам наснився кошмар? – запитала та сама дівчина, обличчя якої він не міг розгледіти, оскільки в кімнаті було темно й лише тьмяне світло свічки боролося із темрявою.
– Так, мені снилася остання битва… – ухильно відповів Крістіан, не бажаючи вдаватися в подробиці, щоб не виправдовуватися за безчесну втечу з поля бою.
– А розкажіть про себе, мілорд, – попросила дівчина. – Я бачу, вам уже краще.
– Так, маєте слушність, мені вже трохи краще, – погодився з нею Крістіан. – Розповідати мені особливо нічого: я герцог сусіднього з вашим лісом герцогства, вирішив розширити межі відданих мені батьком земель за рахунок сусіда, який грабував наших торговців. Але я не розрахував сили. Був розбитий. І ось я тут, – закінчив Крістіан.
– Ваша розповідь дуже цікава, мілорде, але ви явно чогось недоговорюєте, – зауважила дівчина.
– Чого ж? – запитав Крістіан, починаючи підозрювати, що дівчина не така проста і їй відомо набагато більше, ніж йому б хотілося.
– Ну, наприклад, ви так і не сказали, як вас звуть, – усміхнувшись, зауважила вона.
– Ах, даруйте, – полегшено зітхнув герцог, – мене звуть Крістіан. А вас, як вас звуть, моя рятівнице?
– А мене – Елізабет.
Так, це була вона, як ви й самі здогадалися. Її брат бігав, як зазвичай, поруч із замком, коли помітив непритомного Крістіана. Він про все розповів Елізабет, і вони разом принесли герцога в замок. А оскільки через рану герцог не вставав з ліжка, то в кімнаті з тьмяним світлом свічки він не міг розгледіти, якого кольору шкіра й волосся в Елізабет. І саме тоді вона зрозуміла, що ніч – це її єдиний порятунок, адже, як кажуть, вночі всі кішки сірі.
Доки герцог не міг встати, Елізабет проводила з ним увесь свій час, при світлі свічки він вважав її звичайною дівчиною і просто балакав з нею про все на світі. А вона, позбавлена будь-чиєї уваги за довгі роки ув’язнення в замку, із задоволенням проводила години й дні з герцогом.