Одного ранку вона покликала сестру подивитися, як кораблі йдуть повноводою Біннорі. Ніщо не віщувало біди, і Маргарет пішла разом з сестрою. Милуючись краєвидом, Маргарет ступнула на камінь, щоб розгледіти, як судно повільно, але впевнено, на веслах, спустивши вітрила, йде проти течії. Вигадавши зручний момент, Елізабет зіштовхнула сестру в клекотливі води Біннорі. Маргарет закричала щодуху:
– Врятуй мене, Ліззі!
– Чи ж я дурна рятувати ту, яка відбила в мене Вільяма? Ти вийдеш за нього, а мені і далі в дівках сидіти? Е, ні, твоя доля на дні Біннорі, – просичала Елізабет і пальцем не кивнула, щоб допомогти своїй сестрі виборсатися з крижаних обіймів клекотливої річки.
Виловили тіло принцеси кількома милями нижче за течією біля водяних млинів. Довго мельники дивувались красі утоплениці, аж надто вродлива вона була. Тим часом уздовж берега простував знаменитий музика. Побачивши прекрасну потопельницю, він непомітно від інших зрізав кілька кучерів її золотавого волосся. Потім з цих кучерів він зробив собі три струни для арфи. Вони звучали чудовими співами, щоправда, нічого, окрім печалі та туги, у піснях арфіста вони не зродили. Багато подорожував музика зі своєю арфою по світу, і ось кілька років по тому він знову потрапив у це королівство, що розляглося на берегах бурхливої річки Біннорі. Прийшов він заспівати самому королю. І тільки-но він доторкнувся до арфи, струни самі забриніли, і під склепінням тронного залу пролунав голос, який колись належав Маргарет:
Здрастуй, любий мій батьку,
Здрастуй і ти, моя матінко,
Здрастуй мій дім, мій палаце,
Нащо ти вбила мене, Елізабет?…
Коли пролунали останні слова, струни, сплетені з волосся Маргарет, дзвінко тенькнули і порвалися.
Вода для брауні
Англійська казка
Нещодавно в кожному будинку від Бристольської затоки до Ла-Маншу жив брауні, подекуди й не один. То ти не знаєш, хто такі брауні? Ну то я тобі розповім: так називали маленьких чоловічків, які за будинком наглядають, поки людей немає; теперечки на них кажуть «домовики». Але розповісти я хотів не стільки про самих брауні, скільки про двох дівчаток, які жили в невеличкому селі графства Девоншир, двох дівчаток на ім’я Моллі та Поллі.
Дівчатка були вродливі й працьовиті. Удень вони працювали на фермі, а вечорами полюбляли чепуритися й ходити на танці. І якщо решті дівчаток не завжди вдавалося заощадити гроші, щоб вистачало на банти і прикраси, то Моллі та Поллі завжди мали зайву срібну монетку, яка в лавці у торговця тої ж миті перетворювалася на строкаті стрічки і блискучі банти. І ніхто не знав, звідки в цих двох дівчат гроші на такі дрібнички.
Насправді ж Моллі й Поллі мали один секрет: щовечора, повернувшись з танців, чепурухи ставили невеличке відерце з водою на кухні, щоб брауні, які вигулькують, коли людей немає, могли вгамувати спрагу. А брауні за доброту та турботу на денці відра замість випитої води завжди залишали срібний грошик.