Незважаючи на це, Майкліс мав апартаменти у Мейфері і розгулював по Бонд-стрит, підтримуючи свій статус джентльмена, – адже не можна змусити кравців відмовитись від осоружного клієнта, якщо клієнт платить.
Кліффорд не вагався, запрошуючи цього тридцятирічного молодика у вельми невдалий момент його кар’єри. Майкліс був на слуху в мільйонів людей, а тепер, опинившись у ролі безнадійного вигнанця, він без сумніву мав бути вдячним за це запрошення до Рагбі – саме тому, що його цькували з усіх боків. Тому з вдячності він, безумовно, «постарається» для Кліффорда там, в Америці. Слава! Людина, чим би вона не займалася, здобуває славу лише тоді, коли про неї почнуть говорити, особливо «там». Кліффорд подавав надії, крім того, ним володів інстинктивний потяг до суспільного визнання. І ось нарешті Майкліс дуже благородно зобразив його в одній із п’єс, і Кліффорд відчував себе популярним героєм!.. Доки не настала реакція і він не збагнув, що з нього зробили посміховисько.
Конні трохи дивувало сліпе несамовите прагнення Кліффорда стати знаменитим, знаним у тому безладному мінливому світі, якого він і сам не знав і якого навіть боявся; визнаним як письменник, першокласний письменник сучасності. Конні знала від усіма шанованого, грубувато-добросердного старого сера Малкольма, що митці завжди рекламують самі себе й виставляють напоказ створене ними. Але її батько використовував стежки, вже протоптані всіма членами Королівської академії, які продавали свої картини. А Кліффорд шукав нових шляхів до популярності – якими б вони не були. Він запрошував до Рагбі найрізноманітніших людей, і це зовсім не означало для нього самоприниження. Просто він вирішив збудувати собі меморіал нашвидкуруч, от і хапався за будь-який камінець, що траплявся під рукою.
Майкліс прибув вчасно, в дуже елегантному автомобілі з шофером і слугою. Він був цілковитим породженням Бонд-стрит. Але при першому погляді на нього щось у Кліффордовій патріархальній душі запротестувало. Він не був зовсім… або не зовсім… врешті-решт, він взагалі не був тим, про що мала б свідчити його зовнішність. Для Кліффорда це був остаточний вирок. Однак він залишався дуже люб’язним із цим чоловіком – завдяки його вражаючому успіхові. Облудна богиня-запроданка на ймення Успіх, огризаючись і відважно боронячи Майкліса, так і вишмигувала посеред його чи то зухвалих, чи то запобігливих кроків і геть залякала Кліффорда: адже він і сам був не від того, щоб продатися цій богині, аби лишень вона згодилася його прийняти.
Майкліс так і не став англійцем, незважаючи на всіх кравців, капелюшників, перукарів і шевців найпрестижнішого лондонського кварталу. Ні, ні, аж ніяк не англієць: хирлявий, бліде пласке обличчя, неприємна поведінка, схильність ображатися. Його надмірна вразливість впадала у вічі кожному справжньому англійському джентльменові, який зневажає такі прояви невихованості й ніколи не дозволить собі опуститись до подібного моветону. Бідолашного Майкліса забагато лупцювали, і тому навіть тепер він