В очікуванні кінця світу. Марiанна Гончарова

А тато був у той час на тренуванні. І дядько Митро Савчук сказав, що зачекає, зайшов до вітальні, сів і запитав своїм хрипким голосом: «Манечко, у вас можна?…» І сказав незнайоме мені слово. І я про всяк випадок кивнула. Якщо дорослий запитує, чи можна, значить, він сам знає, що можна. І він дістав картонну коробочку, з неї витяг цигарку, запалив… Наш тато не палив, і я вперше спостерігала тоді всю цю дивну церемонію. «Герніка» у мене тепер часто асоціюється саме з неприємним запахом тютюнового диму. Мене почало сильно млоїти. А ще навпроти були ці виразні некрасиві жахливі волаючі обличчя. На щастя, невдовзі прийшла мама, насварилася на нашого колишнього сусіда дядька Митра Савчука і прочинила вікно. Взимку прочинене вікно – прекрасно! Я так зраділа.

      Як же я люблю, щоби все було не так, як заведено. Це такий незвичайний стан! Коли у мене трапляються подібні дисонанси, я одразу ніби сідаю в машину часу і потрапляю в інше десятиліття. І згадую, як тішилася, коли мама взимку раптом відчиняла вікна, не кватирку, а ціле вікно, дуже рідко, але таке бувало. І як я хапала сніг з підвіконня. Або коли вона несподівано забирала мене з важливих уроків, і не для того, щоб іти до поліклініки, а щоби подивитись хороше і рідкісне кіно. А яка я була щаслива, коли мене хвору, з температурою тридцять вісім і два, мама закутала і на таксі, витративши на нього половину своєї зарплатні, повезла в сусіднє місто, бо там останній день працювала виставка японської гравюри. А хіба можна забути, як улітку, в найсильнішу спеку, ми з сестрою тихенько прокрадались на горище і розглядали ялинкові прикраси: старовинні – ще бабусині – картонні, вкриті слюдою сніжинки, метеликів, скляні веселі спіральки, справжні ялинкові свічі з прищіпками, щоб тримались на гілках, спортсменів у смішних шароварах, зморщене древнє порося в благенькій ковдрочці із соскою у п’ятачку із пап’є-маше і Саламдігу. Досі в нас є така новорічна іграшка, ненецький хлопчик на ім’я Саламдіга.

      Знову збіг. Ми з татом прикрашали ялинку, тато у нас був завжди головним із прикрашання ялинки. Мені іноді здавалося, що все ж таки нашому татові подобалось одягати ялинку більше, ніж нам, уже перенасиченим всілякими новорічними концертами, виставами, святами і подарунками. Для тата то була дуже важлива церемонія, і вона приносила йому багато радості. Отож, ми з татом прикрашали ялинку. А тим часом по телевізору йшов старий, уже тоді, в моєму дитинстві, старий мультфільм про ненецьких братів Індігу і Саламдігу, про північну відьму, про вірність і дружбу. Зараз я розумію, що доволі страшна й політично перехняблена була казка. І я заклякла перед екраном, приголомшена, тому що тато якраз дістав, щоби повісити на ялинку, іграшку у вигляді ненецького хлопчика, викапаного того брата із мультика в телевізорі, брата, що трохи старший. І я вигукнула:

      – Та це ж Саламдіга!

      Так він і зостався у нас Саламдігою.

      Он як заносить мене в спогади… І ніч якась гумова, довга, чорна.

      Про що я думала? Та ось про що.

      Коли дядько Митро Савчук у нас накурив і мама, розмахуючи рушником, прочинила вікна, вона почала мене сварити,