Маринчина лялька. Зінаїда Луценко. Читать онлайн. Newlib. NEWLIB.NET

Автор: Зінаїда Луценко
Издательство: Фолио
Серия: Українська жіноча проза
Жанр произведения: Современная зарубежная литература
Год издания: 2016
isbn: 978-966-03-7560-4
Скачать книгу
верстат. Хата у нас й так мала, глиняна, сіни і одна кімната, а в ній – стіл і піч, і трохи між ними простору, на всю зиму його «з’їдав» верстат. Сідала я під тим дерев’яним дебелим дивом і водила, водила човником поміж начиння, а тоді ба-бах! – і збивала разок ниток докупи. І знову воджу, та ще й вигадую, напівсонна, собі якісь узори, уплітаю покрашені вільхою, бузиною і цибулею нитки – із білими чи сірими.

      Таке ж виходило і гарно!

      Із того верстата між моїх швидких пальців народжувалося полотно – грубе і тонке, на рушники, на сорочки і рядна, а ще – на мішки і спідниці, торбинки і шматки. Із овечої шерсті – те піде на свити, а може, й на кожух.

      Найтонше полотно несла я до Олександриного чоловіка, до Арсена. Він його поріже, покроїть – і ший, Маринко, ночами при свічці сорочки. Голка куплена у крамаря, нитка – вже своя.

      На вишивання мені немає часу. Яке ще вишивання?!

      Бо зимою я пряду.

      Навесні вже треба покроїти.

      А за кроїння – заплатити.

      Грошей у нас нема, то я цілісіньке літо, бідна, роблю по городах – у себе й у сусідів. Після колгоспу біжу додому, а там – межі не бачу, саджаю щось та сапаю, прополюю і сію, підгортаю свою й чужу картоплю, виполюю бур’янці. Олександра цього не здужає, та й чоловік її жаліє – Арсен накроїть за зиму молодицям сорочок, от вони й оброблять їм город, побілять хату – ті, що бідні, такі ж, як і я, солдатські вдови, без грошей і долі, та з дітьми. А ще щороку перекопувала я крім свого ще й зовициного города, це за свитки і кожухи.

      Олександра була дуже гарна жінка – чорнява, невеличка, але грудаста, очі мала зелені, лице з рум’янцем, чисте й біле.

      А що багато дітей?

      Та ж чоловік у неї добрий! Арсен не тільки кроїв сорочки, але ще й шив за грубі гроші кожухи й свити, не кожен вмів. А Арсен умів найкраще – із усіх сіл до нього несли, він на око міг зробити.

      – Щаслива ти, Олександро, – часом кажу, бо я таки, ніде правди діти, їй і заздрила. – Не знаю, коли тобі й відроблю.

      – Та помаленьку колись відробиш, ми ж свої.

      – Он, мої хлопці так ростуть, на плечах свити тільки тріщать. Треба в цьому році Грішці кожуха скроїти, старий розлізся.

      – Арсен покроїть! Не журись, Маринко, як не на цей рік, то на той – городи будуть.

      – Спасибі вам, бо хто б мене послухав…

      Дітей у мене багато, і мусила я нести на своїх плечах – до Острова, до води ще й в’язку Олександриних конопель. Треба ж було якось відробляти.

      2

      Якби ж іще й не ця дитина! Усе мені на плечі…

      Бо Маруся, хоч ґвалт кричи, не довго хотіла бавити Миросю! То спочатку вона вривала руки, як носила її, малу, ще немовлятком, через кукурудзи до мене в поле.

      А я на колгоспному полі робила тяжко… Тільки місяць, і то не повний посиділа після пологів вдома. А тоді вийшла на роботу.

      Прийшов якось ще вдосвіта управляючий і загримав у вікна, кричить:

      – Маринко! Виходь сьогодні на трудодні!

      – Та я ж недавнечко народила, он, в колисці дитина цицькова спить, чоловіка мого ще немає з війни, – ховаюся у велику хустку, а таки