Усе змінила війна.
Забіяка завжди вмів орієнтуватися у вирі бурхливих подій. І вже наприкінці лютого, у перші дні після втечі «легітимного», мій друг з’явився на вулицях Києва. Він знав свою роботу і свою роль, бо був гарним аналітиком, який розумів, що Росія ніколи не пробачить Вашингтону того, що сталося під час Майдану.
Коли ми зустрілися, випили по чарці і закурили, він впевнено сказав:
– Наразі вам буде потрібна зброя. Різна. Від автоматів до важкої артилерії. Вам будуть потрібні інструктори, люди, які вміють вбивати і ризикувати своїм життям. Вже дуже скоро ви відчуєте брак у якісних медикаментах, особливо тих, які зупиняють кров і є на озброєнні НАТО. Все це маю я. Тому є прохання. Зведи мене з тими, хто сьогодні ухвалює рішення.
На той час це було в моїх силах, і я задовольнив його прохання, не забувши оформити і свою скромну участь у тих шалених переговорах. Гроші ніколи не бувають зайві. Навіть якщо вони куються на крові невинних жертв амбіцій великих людей, світових правителів, що ріжуть карту світу з несамовитим азартом, забувши про шахи, а граючи виключно в покер. Геополітичний покер, учасниками й свідками якого стали усі ми – ті, хто дожив до 2014 року.
Я тримав телефон в руках, коли від Забіяки прийшло повідомлення. Прочитавши його, я велів водію їхати за місто, в ті темні ліси, де робляться брудні справи.
– Привіт, Павлуша! – сказав Забіяка і простягнув мені руку.
Я потиснув її, а потім ми обнялися. Він ніколи не називав мене Павлом, чи то Пашею, чи Павликом. Завжди й повсюди тільки Павлуша. Такий він був, мій старий, добрий Забіяка.
– Чув про ваше горе. Співчуваю, – він першим розпочав розмову, і мені стало легше, бо тепер я розумів, що він здогадується про предмет нашого діалогу.
– Власне, через смерть Андрія я й прийшов до тебе.
– Я допоможу тобі знайти його вбивць.
– Ти не зрозумів, – почав я. – Мене цікавлять не тільки його вбивці.
Забіяка зупинився. Повернув до мене свою лису голову і з таким сарказмом запитав:
– Ти вирішив стати ватажком народних месників? Так може краще в партизани?
Мені не сподобалась така риторика. Я взяв його за воріт англійського пальта і прокричав:
– Поки ми не почнемо їх вбивати, нічого не буде! Чуєш мене, торговець смертю?!
Він спокійно витримав мою емоцію, на яку я міг вдатися виключно з ним одним, а потім сказав:
– Як вас тепер називати, мій генерале? Отто Скорценні? Павло Судоплатов? Моше Даян?
Я відпустив Забіяку і пішов лісом, а запитання летіли мені в спину, наче стріли.
– Ти що це надумав на старості років?! Хочеш все втратити? Життя набридло?
– Не вчи мене! – сказав я йому. – Я втомився від цієї безглуздої війни.
– АТО, – виправив він мене.
– Як