– Ти наздогнала Готспорна? – запитав нарешті Висогота.
– Наздогнала. – Цірі витерла чоло рукавом. – Навіть швидко, бо він не поспішав. І зовсім не здивувався, як мене побачив.
– Панно Фалько! – Готспорн натягнув вуздечку, танцюючим кроком розвернув ворону кобилку. – Що за приємна несподіванка! Хоча, признаюся, не така вже й велика. Сподівався я, не стану критися, сподівався. Знав, що ти, панно, зробиш вибір. Мудрий вибір. Помітив я блиск розуму у твоїх, панно, пречудових і повних чарівності очах. Цірі під’їхала ближче, так, що вони майже зіткнулися стременами. Потім відхаркнула голосно, схилилася і сплюнула на пісок гостинця. Навчилася плювати в такий спосіб – огидний, але результативний, коли треба було остудити чийсь запал спокусника.
– Я так розумію, – легенько усміхнувся Готспорн, – що ти хочеш скористатися з амністії?
– Погано розумієш.
– Тоді чому я маю завдячувати радістю, яку дає мені вид вродливого личка панни?
– А треба тобі, щоб було чому? – пирхнула вона. – На станції ти говорив, що полюбляєш у дорозі компанію.
– Беззаперечно, – усміхнувся він іще ширше. – Але якщо я помиляюся у справі амністії, то я не впевнений і в тому, що у цій компанії нам буде по дорозі. Ми, як панна бачить, перебуваємо на розстані. Роздоріжжя, чотири сторони світу, необхідність вибору… Символіка, як у тій відомій легенді. На схід поїдеш – не повернешся… На захід поїдеш – не повернешся… На північ… Гммм… На північ від того стовпу – амністія…
– Можеш своїй амністії наказати йти до дупи.
– Це тільки панна накаже. То куди ж, якщо можу запитати, веде дорога? Яким шляхом від символічного роздоріжжя? Майстер Альмавера, мистець від голки, погнав своїх мулів на захід, до містечка Фано. Східний гостинець веде до сільця Ревнощі, але я б відмовляв їхати у тому напрямку…
– Річка Ярра, – повільно промовила Цірі, – про яку мовилося на станції, то ж нільфгардська назва річки Яруги, вірно?
– Така панно вчена, – нахилився він, заглянув їй в очі, – а того не знає?
– Не можеш по-людськи відповісти, коли по-людськи питають?
– Я ж жартував, навіщо відразу гніватися? Так, то та сама річка. Ельфійською і нільфгардською Ярра, на Півночі її звуть Яругою.
– А гирло тієї річки, – продовжувала Цірі, – то Цінтра?
– Так. Цінтра.
– Звідси, де їдемо, як далеко до Цінтри? Скільки миль?
– Чимало. І залежить від того, у яких милях рахувати. Майже кожна нація має свої, тут неважко й помилитися. Вигідніше, методом усіх мандрівних купців, вираховувати такі дистанції у днях. Щоби звідси доїхати до Цінтри, треба десь двадцять п’ять, тридцять днів.
– І куди? Просто на північ?
– Щось дуже панна Фалька до тієї Цінтри цікава. Чому?
– На