Але він так і не відійшов від мене цілий день.
І так три дні.
Господиня ще хоч трохи зі мною розмовляла, але господар мовчав.
Я нічого не розуміла. Що це за родина така? Я для них новий чоловік, але ні в чому перед ними не винна. Коли що не так роблю – то кажіть!
Забігаючи наперед, скажу, що вже потім мені сказали, що хлопцю давали 10 доларів в день, щоб він слідкував за мною.
У п’ятницю він нарешті пішов до школи. Мені полегшало, але не надовго.
Гуляючи з Нікою в сквері, я почула в кущах якесь шарудіння. Вдивилася – сидить зігнувшись якийсь чоловік. Зрозумівши, що його викрили, він виліз звідти та пішов не оглядаючись. Я остовпіла, за мною підглядав сам господар, батько Ніки! Я дивувалась: коли вони не ходять на роботу, а підглядають за мною, то хай би самі й доглядали свою дитину.
Все! Доволі! Хай шукають п’яту няню.
В неділю я отримала платню, сказала, що йду від них і почала збиратися. Тільки покидала свої речі в сумку – на порозі господар.
«Зараз будуть обшукувати», – майнула думка. Так і є!
– Покажи речі в сумці.
– Так я і знала, – і я зі злістю вивернула на підлогу все, що було в сумці.
Він покопирсався в речах, нічого не сказав і пішов.
До кімнати зайшла його дружина, і серце зайшлося, коли вона підійшла до маленької Ніки, котра стояла в своєму ліжечку, і, ковтаючи сльози, промовила.
– Бідна моя, залізобетонна дівчинка!
Так, дівчинку було жаль… Вона була така мила, спокійна, невередлива і вже почала звикати до мене.
Я не витримала.
– Та хіба- ж так можна ставитись до людей?! З таким відношенням ніхто більше тижня не витримає. Ви що, ворогів наймаєте?
Господиня мовчала, відвернувшись до стіни.
Хотілося піти, грюкнувши дверима, але я стрималася.
5
Брайтон був недалеко, сумка легка, а я знову вільна.
Побачивши великі гарячі пиріжки, купила один, вийшла на «border work» («бордвок») – великий дерев’яний настил, що тягнувся вздовж океану.
Здорово! Я- б хотіла тут жити. З одного боку пляж та океан, а з другого туляться дома, на перших поверхах яких кафе та ресторани. Правда, літом, мабуть, тут занадто вже весело – музика, шум… Але зараз тихо. Вже пізня осінь, кафе і ресторани працюють, але не на дворі, а всередині.
Де-не-де ще лишилися столи та стільці. Я купила пляшку пива, сіла на один із стільців і почала їсти великий і дуже смачний пиріжок.
Пиріжки на Брайтоні!
Ви, напевно, й самі чули й читали про деяких з наших емігрантів.
І часто, чомусь, щоб довести, що людина дійшла «до ручки», можна було почути: «Він продавав пиріжки на Брайтоні». Тобто людина так впала, що нижче й нема куди.
Я й думки тоді не мала, що колись не тільки буду їсти пиріжок на Брайтоні, а мине трохи часу, і я буду їх продавати сама.
…Ну і що далі? Йти до Семена та Іри. Ні, совість треба мати!
Ой, а Юра! Я про нього й забула. Все, що для нього привезла, я лишила