Вистачило години, щоб наповнити пакунок двома пляшками горілки, банкою шпрот, традиційним лимоном, кількома яблуками, четвертинкою чорного хліба і завмерти на пару секунд перед дверима, перш ніж натиснути чорний ґудзик дзвінка.
– Ти???…
– Невже я так змінився?
На її обличчі ні подиву, ні радості. І питання, що прозвучало замість «привіт», – всього лиш інформація про те, що колись в її житті був я, і не дивно, що з’явився знову.
– Ні, не змінився.
– Увійти можна?
– А чи варто?
– Ти не одна?
– В мене такий безлад.
– Він мені завжди подобався.
– Чому?
– Бо відтворює порядок речей у космосі. Приготуй що-небудь, – протягую пакет, в якому пляшки підступно дзенькають боками.
– Ти переоцінюєш наші можливості, – коментує вміст пакету. На мить мені здалось, що між нами все залишилось як і було раніше.
– Гм-м-м, Воронін, час пити щось шляхетніше.
– Ти відвикла?
– Я й не звикала. Краще йди мити руки, а потому розповіси, чому це ти вирішив завітати. Тільки не говори, що скучив. До речі, ти як і раніше запиваєш горілку водою?
– Якщо є.
– В крані завжди є.
– Не всюди є кран.
Сліпі ревнощі до мого минулого, через те, що в ньому не знайшлося місця для неї. І взагалі, як я міг існувати, радіти життю, закохуватись, ділити з кимось ліжко, їжу? Як я міг?! Чому не чекав на неї? Чому не жив в півоберта, прагнучи зберегти себе для неї єдиної? Ревнощі до моєї легковажності, з якою я мандрував життям, не ускладнюючи власне існування пошуками відповідей на важливі питання.
З часом вона почала ненавидіти все, що було в моєму житті до неї, і все, що з’явилось в нинішньому житті без неї.
Спостерігаю за тим, як вона накриває стіл: все відбувається як і колись, ніяких змін, окрім в нас самих. В її та в моєму житті за незначний проміжок часу встигли з’явитись потрібні та непотрібні, корисні й безкорисні речі, люди, знайомства. Їх стільки багато й вони настільки різні, що крізь них нам несила розгледіти нас справжніх, тобто колишніх.
– Ти був щасливим?
– Мільйон разів!
– …???
– Коли вгамовував спрагу, коли рятувався від собачого холоду…
– Це тривіальне щастя. Ти хоч зараз можеш бути зі мною відвертим? Давай зігріємось відвертою розмовою. Я ж бачу, що тобі дошкуляють холодні протяги буття. Нам завжди не вистачало часу, щоб наговоритись досхочу. Напевне, через те ми й розстались, бо не вміли слухати одне одного. Так що, розповідай, адже коли ми ще ось так посидимо?
– Гаразд. Розповім про нетривіальне. Якщо життя втрачає будь який сенс – починаєш жити минулим. І тоді