Відлуння любові: жінки. Колектив авторів

йому про свої божевільні думки, адже завжди все розповідає – що слід і не слід. «Ти – одержима, – сказав він. – Так не кохають. Ти мене лякаєш…» Він вимовив це, і повітря разом розірвалося, як рветься шовк… Це – намова. Вона абсолютно нормальна. Вона кохає саме так, як кохають. І чого йому її боятися? Але вона замислилася над його словами і почала мріяти про психоаналітика. Але чи віднайдеш його у їхньому місті? Так буває тільки за кордоном: ти приходиш до психоаналітика, лягаєш на кушетку, усе розповідаєш. Кілька сеансів – і ти одужала. Навіть ім’я його забулося… Аналітика і кушетку він назвав черговою жіночою дурістю. Може, і так…

      їй здається, що йому зовсім нецікаво, чим вона займається днями, коли чекає на нього, про що думає, над якою лялькою працює (якось вона зробила кавалера з супутницею у човні – його і себе, а він навіть і не здогадався, що це вони…). А їй, навпаки, було цікаво – де він побував за день, з ким розмовляв, як самопочуття економіки міста, чи надягнув він тепле кашне… Вона у всьому прагнула йому допомогти… Коли б він був військовим, вона б навіть навчилася розбирати і чистити його пістолет… В її уяві, він повинен потакати усім її примхам, обсипати компліментами… Коли вони розсварені – страждати і посилати шалені телеграми. Коли скривдив і побачив, що вона нещасна, – відразу стати таким же і просити вибачення. Нічого цього не було. Коли вони лаялися, вона носила йому листи до приймальні і з ніяковим виразом обличчя віддавала їх секретарці – старій, висушеній гримзі. Гримза дивилася на неї безбарвними круглими очима, усе розуміла і обіцяла листок передати. Жінок треба або обожнювати, або покидати. Він не робив ні першого, ні другого. Що за чоловік!