– Давайте назвемо його Гамлетом.
Кіт стрепенувся і переліз до Данила на коліна.
Гамлет то й Гамлет. Тепер у кота було горде вірменське ім’я.
– Треба буде ознайомити його з правилами нашої родини, – поважно проказав тато з-за керма.
Авжеж! Звичайно, ознайомимо. У нас-бо в родині одне правило – жодних правил. Головне – не кривдити ближнього свого і ділитися кожною радістю.
А дзуськи! Вдома котову люб’язність неначе водою змило. Виявилося, що сенс життя його і наш (тобто дітей, собаки Чака, папуг, цуценяти Молоді, павука Єремія – коротше, всієї нашої родини) не збіглися. Ми всі жили тому, що життя – гра і свято. Натомість Гамлет жив для того, щоб їсти, спати і накопичувати. Якщо він не їв, то спав, а якщо не їв і не спав – отже, займався накопичуванням. Час від часу наші з ним шляхи в домі перетиналися – як не в передпокої, то на кухні. Кіт, не звертаючи на мене жодної уваги, за звичаєм занепокоєно та діловито, як велетенська кудлата мураха, тягнув щось у зубах і ховав до себе в кошик під матрацик, на якому спав: кістку, поцуплену з Чакової миски, м’ячик Молоді, стару соску. Данило присягався, що якось бачив, як кіт тягнув до себе в куток йоршик для миття посуду і мої туніські браслети ручної роботи, загадково зниклі зі скриньки.
З одного боку, це було навіть зручно. Тепер усі пропажі в хаті (у нас повсякчас щось губилося – ключі, шкарпетки, запальнички, олівці) можна було звалити на кота. А з іншого боку, ми остерігалися, що кіт навчить поганого решту членів родини. Зазирнути під матрацик не було жодної змоги – Гамлет відчайдушно захищав накрадене добро. Карою за допитливість нам були подряпані руки, а собакам – шрами на носах. А кіт вештався будинком, як сторож по території кондитерської фабрики, хазяйновито поглядаючи, де що погано лежить, щоб потягти його і покласти добре.
Спав він важко, як смертельно втомлений комбайнер похилого віку в розпал жнив. Зітхав. Стогнав. Бурмотів свої котячі непристойності. Гарчав. Тлумився. А часом хихотів.
Була в Гамлета пристрасть, про яку слід сказати окремо: лежати на телевізорі. Там уже він вмикав свою мурчалку на повну потужність. Решту ж часу ходив із неприступним понурим виглядом. Пеститися не ліз, вважав це зайвим. А найбільше нас вразило в ньому ось що – він пхикав. От розвалиться на телевізорі, б’є хвостом по екрану, просто Брюсу Віллісу по голомозій голові. І водить за тобою очима, підперши голову лапою, спостерігає нишком, примружившись. А потім зустрічається з тобою поглядом – і як пхикне скептично – пхи! – похитуючи головою. Ми всі завмираємо з переляку, а він голову відверне: мовляв, а що я – я нічого!..
Жах просто! Ми до цього пхикання ніяк звикнути не могли. Почуємо раптом над мискою з їжею це «пхи» – і я біжу бігом подивитись. А він понюхає, і якщо риба не свіжа – їсти не буде, пхикне знову ж таки і відійде спроквола, з мордою насупленою. Просто не знали, що й думати. І як йому догодити. А собаки дратувались від його пхикання шалено! Рявкали на кота, підвивали, нам скаржачись, скавуліли, а кіт на них зверхньо: пхи! І собаки