Орел байдуже глядів повз чи крізь нього, не проявляючи ні поблажливості, ні цікавості. Він був вищим від дріб’язкових проблем, не бажав опускатися до швидкоплинного, коли в його розпорядженні перебувала вічність.
Двері каплички відчинилися важко, з натугою, вони опиралися й не бажали впускати. Усередині переважав важкий дух цвілі й вологи, що різко контрастував із зовнішньою свіжістю, нагадував про тлінність усього й навіював безнадію.
До того ж було парко й душно. Автєєв спітнів і навіть пошкодував, що привид Марії не зміг увійти в Божу обитель і залишився чекати знадвору.
Розгрібши купу сміття, серед якого, крім пилу, переважали листя й пелюстки квітів від погребальних вінків, Автєєв підняв важку дубову ляду, посвітив у чорний отвір і, обережно намацуючи щаблі драбини, почав поволі спускатися.
Невдовзі він опинився в тісному кам’яному приміщенні, вологому й незатишному.
Кирка й відро з вапном стояли попід стіною, там, де він їх і залишив. Підібравши знаряддя, пройшов недовгим хідником до іншої кам’яної клітки. Відшукав потрібний камінь, підчепив його киркою. Той легко вивалився назовні й гепнувся біля ніг.
У порожнечу, що відкрилася, Автєєв помістив скриньку зі скарбом і своєю сповіддю. Прилаштував камінь на місце, набрав лопаткою вапно й ретельно замазав щілини. Невдовзі тайник був надійно схований, і лише посвячений зумів би його відшукати.
Автєєв сподівався, що його не знайде ніхто.
В іншому місці відколупав іще кілька великих каменів, за якими відкрився новий прохід. Перш ніж рушити ним, дбайливо примостив глиби на місце й також замазав їх вапном.
Дорога назад була відрізана, і тепер уже назавжди.
Відчув подих знайомого й звичного уже холоду. Марія чекала на нього там, де й повинна була чекати. Там, куди він обов’язково мав прийти.
Нова перешкода піддавалася значно важче. Колись він постарався на совість, і тепер кам’яна кладка перетворилася мало не на моноліт. Руки гуділи від напруги, тіло, незважаючи на дошкульний холод, що йшов від привиду, укрилося потом. Парадний мундир втратив нещодавній лоск, просякнув вологою, покрився плямами бруду: вапном, павутинням і ще чимось незрозумілим, але таким же неприємним.
– Урочиста панахида відміняється, оскільки покійний перебуває в неналежному вигляді, – саркастично мовив до себе й, перепочивши, продовжив марудну справу. – Ти теж так вважаєш, Маріє?
Потреба говорити хоч кому-небудь, чому-небудь, самому собі чи взагалі нікому виникла несподівано, і пересилити її він не міг. Напевне, від нервів. А може, бравада. Мимовільна непідконтрольна бравада перед самим собою.
І знову ж таки через нерви. Вони напружилися, немов струна. Навіть у голові гуділо, як трапляється, коли вітер забереться в церковний дзвін…
Поряд нікого не було й не могло бути, тому він звертався до привиду. Але той нічого не відповідав і відповісти