– Зупинися, Вельфе! – суворо наказала вона непроханому гостеві. – Не наближайся до замку Тровіка!
Він не ворухнувся, не змінив виразу обличчя, але його кінь став, ледь пролунав перший звук її голосу. Задзвеніли стремена й вуздечки – то слуги Вельфа осаджували і своїх огирів.
Якийсь час усі мовчали. Погляди схрещувались, немов мечі, очі випромінювали люту ненависть, що дзвеніла у прохолодному повітрі, немов крижана криця.
– Як ти тут опинилася? – процідив крізь зуби чаклун.
– Невже не можеш здогадатися, Вельфе? – зухвало посміхнулась Огнеслава. Вона й піша здавалась вищою за вершника.
Вельф потер прикрашений наруччям зап’ясток, скривив презирливо губи:
– Морельда передала тобі промінь Тровіка.
– Здогадався, – Огнеслава спогорда глянула на Вельфа. – А сюди чого припхався?
– Приїхав за Віландою.
– Звідки знаєш, що вона тут?
– Відгадай і ти.
Огнеслава враз змінилася на лиці, почервоніла, її маленькі ніздрі вмить розширилися:
– Ти схопив Коріеля!
Тепер переможно посміхнувся він.
– Морельда навіть з того світу прокляне тебе! – від дзвінкого Огнеславиного голосу затремтіли ланцюги підвісного мосту.
– Я боюся її, як і тебе.
– Проте Віланди ти не візьмеш.
– Побачимо. У мене є час. Ти все одно не зможеш зробити її чаклункою.
– Чого ж ти не привіз Коріеля? Не встиг скалічити його?
Вельф натягнув повіддя, розвернув коня й недбало кинув на прощання:
– Твоя біда, Огнасю, в тому, що ти вважаєш себе чаклункою. Але ти звичайна дівчина, яка навчилася трохи чаклувати.
І швидко поїхав геть, челядники ледь устигали за ним.
Чародії ніколи не називали одне одного скороченими іменами, тим паче не вживали пестливих форм, у звертанні «Огнасю» звучало неприховане глузування. Оскільки вона не відповідала на цей закид, чаклун озирнувся. Огнеслава стояла величава й горда, окутана сяйвом сонячної міді свого волосся, і пильно дивилась услід вершникам у чорному.
Вона помітила, як Вельф озирнувся. Він обпік її поглядом та вдарив коня стременом, чого зазвичай ніколи не робив. Огнеслава різко крутнулась і зникла в отворі брами.
Зарипіли завіси, зачинилися ворота, повільно поплив угору важкий підйомний міст.
5
Бабуся розповідала.
Повільно, тихим, слабким голосом, але з упертістю людини, яка відчуває необхідність передати хоча б частку того, що знає, комусь із своїх нащадків.
– Колись світ був нескінченно великим. Ніхто не знав, де він починається і де закінчується. І нічого не можна було передбачити: ні погоду, ні врожаю, ні пори року. Слідом за літом іноді одразу починалась зима, а осінь ніби пропадала.
І життя було непевне. Ніхто