Він двічі обмотав передпліччя Креґа скатерковою мотузкою і міцно її зав’язав. Креґові лікті склались разом, і він якось дивно, слабенько скрикнув.
– Ось! – сказав Нік, підводячись. – Акуратно спакований, як різдвяний індик татка Джона. У нас навіть запас є, якщо це не дуже буде тримати. – Він сів на краєчок столу і подивився на Боба Дженкінса. – Отже, що ви казали, коли нас так грубо перервали?
Боб подивився на нього недовірливо, приголомшений:
– Що?
– Продовжуйте, – промовив Нік з виглядом зацікавленого відвідувача лекцій, а не людини, що сидить на краєчку столу в пустому ресторані аеропорту, поставивши ноги поряд зі зв’язаним чоловіком, який лежить у калюжі власної крові. – Ви якраз підійшли до того, що наш рейс № 29 схожий на випадок з «Марією Целестою». А що, цікава концепція.
– І ви хочете, аби я… просто продовжував? – недовірливо перепитав Боб. – Так, ніби нічого не сталося?
– Звільніть мене! – закричав Креґ. Голос його трохи глушив товстий технічний килим на ресторанній підлозі. Але все одно для людини, яку не далі як п’ять хвилин тому приснопили по голові футляром зі скрипкою, він волав надзвичайно жваво. – Звільніть мене негайно! Я вимагаю, щоб ви…
І тоді Нік зробив таке, що шокувало геть усіх, навіть тих, які бачили, як цей англієць крутив Креґового носа, наче кран у ванній. Він дав короткого, жорсткого копняка Креґу по ребрах. Нік послабив удар в останню мить… але незначно. Креґ болісно кувікнув і замовк.
– Почнете знову, друже, і я їх проломлю, – похмуро сказав Нік. – Моє терпіння щодо вас вичерпалося.
– Агов! – крикнув Ґефні, ошелешений. – Те, що ви робите, це нах…
– Слухайте сюди! – перебив Нік і огледівся. Тоді вперше з нього цілком спала його зовнішня привітність; голос його вібрував навальною люттю. – Ви мусите прокинутися, любі хлопчики й дівчатка, а я не маю часу на те, щоб робити це делікатно. Ця маленька дівчинка Дайна – вона каже, що ми тут у лихій ситуації, і я їй вірю. Вона каже, що чує щось, щось таке, що може рухатися в наш бік, і в це я радше вірю також. Я ні чорта не чую, але нерви в мене скачуть, як той жир на розжареній пательні, а я звик зважати на таке їх поводження. Я думаю, щось дійсно наближається, і мені не віриться, що воно простує сюди для того, щоб, коли з’явиться, запропонувати нам купити насадки для пилосмока чи найновішу програму страхування. А тепер ми можемо або розводити всі ті цивілізовані, політкоректні теревені над цим чортовим навіженим, або намагатися зрозуміти, що з нами трапилося. Розуміння може не врятувати нам життя, але я дедалі дужче переконуюся, що його відсутність може нас прикінчити, і то скоро. – Очі Ніка перестрибнули на Дайну. – Скажи мені, що я помиляюся, Дайно, якщо ти так вважаєш. Я вислухаю тебе, залюбки вислухаю.
– Я не хочу, щоб ви робили боляче містеру Тумі, але я також не думаю, що ви помиляєтеся, – промовила Дайна тихим, повним сліз голосом.
– Добре, – кивнув Нік. – Досить логічно. Я з усіх сил намагатимуся