Чотири після півночі (збірник). Стівен Кінг

про що він не думав багато років: Креґ Тумі, дванадцятирічний, лежить, здригаючись, у ліжку і гарячі сльози течуть по його обличчю. В іншій кімнаті гучно грає стереосистема і його матір фальшиво гуде, підспівуючи п’яним голосом Мерріллі Раш:[135] «Просто клич мене янголом… ранковим, бей-бі… просто торкнися моєї щоки… перш ніж покинеш мене, бей-бі…»

      Лежить там у ліжку. Здригається. Плаче. Не дозволяючи собі ані звуку. І думає: «Чому ти не можеш любити мене, не даси мені спокою, матусю? Чому ти не можеш просто любити мене і не даси мені спокою?»

      – Я нікому не бажаю зла, – пробурмотів крізь сльози Креґ Тумі. – Я не бажаю, але це… це нестерпно.

      У протилежному кінці кімнати висіли телемонітори – всі безживні. Якусь мить, поки він на них дивився, правда про те, що відбулося, що досі відбувається, намагалася вдертися в Креґа. Був момент, коли вона майже прорвалася крізь складну систему його невротичних захисних щитів до того бомбосховища, в якому він проживав своє життя.

      «Усі померли, Креґґі-Веґґі. Весь світ вимер, окрім тебе і людей, які летіли в тому літаку».

      – Ні, – простогнав він, падаючи на один зі стільців, що стояли довкола покритого пластиком кухонного столу в центрі кімнати. – Ні, це не так. Це зовсім не так. Я відкидаю цю ідею. Я абсолютно її відкидаю.

      «Ленґоліери були тут, і вони повернуться, – включився його батько. Як завжди, поборовши голос матері. – Тобі краще вже зникнути звідси, коли вони з’являться… бо сам знаєш, що трапиться».

      Авжеж, він знав. Вони зжеруть його. Ленґоліери зжеруть його цілком.

      – Але я не бажаю нікому зла, – повторив він тужливим, безутішним голосом.

      На столі лежала надрукована на мімеографі копія графіка чергувань. Креґ відпустив портфель і поклав револьвер на стіл поряд з собою. Він узяв той графік чергувань і якусь мить дивився на нього незрячими очима, а потім з лівого боку аркуша почав відривати довгу смужку.

      Ри-ип.

      Невдовзі, коли купка тонких смужок – мабуть, найтонших з усіх! – почала накопичуватися на столі, Креґ уже був загіпнотизованим. Але навіть тоді холодний голос батька не зовсім його полишив.

      «Сам знаєш, що трапиться».

      Розділ 5

Книжечка картонних сірників. Пригоди сендвіча з салямі. Черговий приклад дедуктивного методу. Аризонський Юдей грає на скрипці. Єдиний звук у місті.

      1

      Крижану тишу, яка застигла після застереження Дайни, розбив зрештою Роберт Дженкінс:

      – У нас є певні проблеми, – почав він сухим голосом лектора в аудиторії. – Якщо Дайна щось чує – а після того чудового доказу, який вона нам щойно продемонструвала, я схильний вірити, що вона дійсно щось чує, – нам варто було б знати, що воно таке. Ми не знаємо. Це одна проблема. Брак пального в літаку – це друга проблема.

      – Там стоїть «727-й», – сказав Нік. – Затишно припасований до перехідного хобота. Браяне, ви вмієте на такому літати?

      – Так, – відповів Браян.

      Нік розвів руками