Тоді в мене були перші серйозні сварки з татом, він був проти, але мама чомусь мене підтримала. Я стала ходити до школи через раз, все більше часу проводячи за розповсюдженням аудіокасет. Скільки мені було? Напевно, років п’ятнадцять. Пам’ятаю, як ми поїхали в Рахів. Чому в Рахів? Ніхто не знав. Дивним чином мене пустили без довідки від батьків у потяг, я була наймолодшою, а тому і найбільше хвилювалася, про це серед наших працівників мало хто знав. Це було взимку, було сніжно і страшенно холодно. В п’ятнадцятиградусний мороз я бігала вулицею і розповсюджувала аудіокасети. Я дивувалася сама собі. Природжений інтроверт, якого страшенно перло це інше життя, ця можливість, яку дали мені аудіокасети.
Не все йшло гладко. Одного дня за мною почав полювати якийсь дорослий чоловік. Ну, спершу я нічого дивного не помітила, ми кілька разів випадково зустрілися на вулиці, ми йшли разом і хвилин п’ятнадцять спілкувалися. Він мав досить добрий вигляд, до тридцяти років, молодий, ніяких підозр у мене не могло виникнути, хоча страшні історії про маніяків, серійних вбивць і, звісно, наркоманів тоді були якраз на піку. Але я не дуже стежила за новинами і була трішки поза цим контекстом. За кілька днів я зрозуміла, що він мене переслідує, чекає на мене просто скрізь. Моєю роботою було ходити вулицями і поширювати касети, а він просто стояв і підглядав за мною, то в одному місці, то в іншому. Спочатку я намагалася цього не помічати, але останнього мого дня в Рахові усе змінилось. Я купувала в кафе якусь булочку з чаєм, коли знову побачила його крізь вікно, він стояв ззовні і дивився на мене, його очі були налиті кров’ю і якоюсь злістю. Він показав жестом, як відрізає голову, а тоді пальцем на мене. Аудіокасети дали мені навички легко заговорювати з незнайомцями. Самій чіплятися і пропонувати щось. І я саме думала заговорити з цим чоловіком і спробувати зрозуміти, чому він за мною ходить. Але цього не сталося. Мене, ту, що не боїться,