Ґеральт знав той капелюшок і те перо, прославлені від Буйни до Яруги, знамениті у дворах, фортецях, шинках, заїздах та борделях. Особливо у борделях.
– Любистку!
– Відьмак Ґеральт! – З-під капелюшка глянули веселі сині очі. – Оце так! І ти тут? Ґлейта, раптом, не маєш?
– Що ви всі з тим ґлейтом? – Відьмак зіскочив із сідла. – Що тут відбувається, Любистку? Ми хотіли перейти на другий берег Браа, я і той лицар, Борх Три Галки, і наш ескорт. А, як виявилося, не можемо.
– Я також не можу. – Любисток устав, зняв капелюшок, уклонився зерріканкам із перебільшеною галантністю. – Мене також не хочуть пропускати на той берег. Мене, Любистка, найславетнішого менестреля і поета у радіусі тисячі миль, не пропускає оцей от десятник, хоча, як бачте, також людина мистецтва.
– Нікого без ґлейта не пропущу, – сказав десятник понуро, після чого додав до свого малюнка фінальну деталь, дзьобнувши кінчиком держака у пісок.
– Ну й обійдемося, – сказав відьмак. – Поїдемо лівим берегом. До Генґфорсу дорога довшою буде, але як треба – то треба.
– До Генґфорсу? – здивувався бард. – Так ти, Ґеральте, не за Нєдаміром їдеш? Не за драконом?
– За яким драконом? – зацікавився Три Галки.
– Не знаєте? Правда не знаєте? Ну, то мушу вам про все розповісти, панове. Я все одно тут чекаю, може, буде їхати хтось із ґлейтом, хто мене знає і дозволить приєднатися. Сідайте.
– Зараз, – сказав Три Галки. – Сонце майже на три чверті у зеніті, а мене сушить як холера. Не розмовлятимемо із сухим писком. Теє, Веє, риссю до містечка та купіть барильце.
– Подобаєтеся ви мені, пане…
– Борх, званий Три Галки.
– Любисток, званий Незрівнянним. Деякими дівчатами.
– Розповідай, Любистку. – Ґеральта охопила нетерплячка. – Не будемо ж тут стирчати до вечора.
Бард обійняв пальцями гриф лютні, різко вдарив по струнах.
– Як зволите, мовою цвітастою чи нормально?
– Нормально.
– Прошу. – Любисток не відклав лютню. – Тож послухайте, шляхетне панство, що трапилося тиждень тому неподалік міста вільного, Холопіллям званого. Отож, світанком блідим, ледь сонечко раннє рожевим забарвило імлу над луками…
– Мало бути нормально, – нагадав Ґеральт.
– А хіба ні? Ну добре, добре. Розумію. Коротко, без метафор. На пасовиська під Холопіллям прилетів дракон.
– Е-е-е-е, – сказав відьмак. – Щось воно неправдоподібно. Уже скільки років ніхто не бачив драконів у тих краях. А чи не був то звичайний ослизг? Трапляються ослизги майже такі великі…
– Не ображай мене, відьмаче. Я знаю, що говорю. Я його бачив. Так уже сталося, що я саме був у Холопіллі на ярмарку й бачив усе на власні очі. Балада вже готова, але не захотіли ви…
– Розповідай. Був він великим?
– Із три кінські корпуси. У холці не вищий за коня, але куди більш