– Гей, пащеку стуліть, побожний муже! – рикнув Шелдон Скаґґс, тупочучи важкими чобітьми. – Аж млосно стає від ваших забобонів і дурниць! Аж кишки крутить…
– Обережно, Шелдоне, – перебив його з усмішкою високий ельф. – Не жартуй із чужої релігії. Це ані красиво, ані ґречно, ані… безпечно.
– Ні з чого я не жартую, – запротестував ґном. – Я не ставлю під сумнів існування богів, але обурює мене, коли хтось замішує їх до людських справ і милить очі балачками про якусь ельфійську божевільну. Ніби нільфгардці мають бути знаряддям богів? Дурня! Зверніться, люди, пам’яттю назад, до часів Дезмода, Радовіда, Самбука, до часів Абрада Старого Дуба! Не пам’ятаєте, бо життя у вас коротке, наче травнева одноденка, але я пам’ятаю і вам нагадаю, як воно було тут, на цих землях, зразу після того, як зійшли ви з ваших лодій на пляжі в гирлі Яруги й у Дельті Понтару. З чотирьох кораблів, що тут пристали, виникло три королівства, а пізніше сильніші заковтнули слабших і таким чином зростали, зміцнюючи свою владу. Підкорювали інших, поглинали їх, і королівства росли, ставали все більшими й сильнішими. А тепер те саме робить Нільфгард, бо то країна сильна й об’єднана, жорстка й владна. І якщо ви таким само чином не об’єднаєтеся, Нільфгард поглине вас, воістину як щука карася, як казав отой мудрий друїд!
– Нехай тільки спробують! – Донімір із Троя випнув оздоблені трьома левами груди і струснув мечем у піхвах. – Дали ми їм на горіхи під Содденом, можемо і вдруге дати!
– Занадтенько ви надуті, – пирхнув Шелдон Скаґґс. – Мабуть, забули, пане пасований, що, перш ніж сталася друга битва під Содденом, Нільфгард прокотився вашою землею, наче залізний каток, що трупами таких, як ви, хватів заслали поля від Марнадалю до Заріччя. А затримали нільфгардців також не на вас схожі крикливі крутії, але об’єднані сили Темерії, Реданії, Едірну й Кедвену. Згода і єдність – ось що їх стримало!
– Не тільки, – сказав гучно, але дуже прохолодно Радкліфф. – Не тільки це, пане Скаґґсе.
Ґном голосно відхаркнув, шморгнув, шурхнув чоботами, після чого легенько вклонився у бік чародія.
– Ніхто не принижує заслуг ваших побратимів, – сказав він. – Ганьба тому, хто не визнає геройства чародіїв із Содденської гори, бо хоробро стояли вони, за спільну справу пролили кров, чимало сприяли вікторії. Не забув про них Любисток у своїй баладі, та й ми також не забудемо. Але зважте, що оті чародії на Горі встали об’єднані й солідарні, визнали лідерство Вільгефорца з Роґґевену, як і ми, вояки Чотирьох Королівств, визнали командування Візіміра Реданського. Шкода тільки, що лише на час війни й вистачило тих