Після такого монологу розумію, що шанси в мене дуже малі аби потрапити між вихідними, копанням бульби і нічними чергуваннями.
– У вівторок. Наступного тижня, – майже приречено.
– Вівторок… так, так… наступного тижня, це яке число. А, ні, все одно не можу. Середульшого веду на тренування – в них скоро змагання, то кожен день тепер треба водити на спорт. Так що вибачай. Але я все-одно за тебе рада. Тішуся, що згадала про мене. Телефонуй коли що.
– Ага. Гаразд. Я також тебе рада чути. Бувай.
Оце й усе.
До Ірки не телефоную.
Вероніка.
З тією те саме. Тобто не зовсім те саме, а так, загалом. У Вероніки наче також все є: хороший чоловік, добра робота, квартира, достаток, а от дітей у них нема. Не знаю в чому причина – сама не каже а спитати не випадає. Бо навіщо питати як я й так не знаю як допомогти.
Про всяк випадок телефоную. А раптом. Дітей нема, то може хоч часу більше.
– Привіт! Приходь на відкриття виставки.
– О рада чути! Ти що малювати почала? А так, так, пам’ятаю, ти в школі завжди стінгазету готувала. Молодець! Але ти вже вибачай – на роботі завал – раніше десятої до дому не потрапляю. Але дякую, що подзвонила. Тримайся.
Не більше. У Вероніки також нема часу, а може й бажання.
Боюся якщо так далі піде, то відкриватиму виставку сама. В кращому випадку з фуршетниками.
Хоч знаю, що зі всіма рештами записаних в телефон іменами приблизно така ж ситуація, все ж вирішую пройти цей шлях відторгнення до кінця. Ця тортура триває всього кілька хвилин за які встигаю переконатися, що розділити свою радість таки не маю з ким. Поза кількома членами родини, звичайно. Але хіба про них йдеться, коли тобі сорок років на носі.
Сиджу, втупившись в витієвату ліпнину над вікном сусіднього будинку. Погляд ковзає з гілки на квітку, а звідти на листок і за якийсь час ловлю себе на думці, наскільки майстерно виготовлено оздоблення старими майстрами. В черговий раз виникає думка: невже нинішні так не можуть чи може не хочуть. Чи тая ліпнина також нікому не потрібна як і моя персональна виставка, бо на неї ніхто не має часу.
Дивно, але людей на відкритті досить багато. Майже нікого не знаю, але всі усміхаються, вітають. Чемно дякую, всміхаюсь у відповідь. Нарешті, коли зі всіма привіталась, хочу добратись до вина. Марна трата сили. Ні вина, ні цукерків вже нема. Розчаровано дивлюсь на порожній стіл і встигаю зауважити як високий чоловік в обвислій маринарці з відтопиреними кишенями засовує туди жменю цукерок.
В якусь мить ловлю себе на тім, що хочеться підійти до цього чужого чоловіка, хочеться йому сказати про те, що не встигла покуштувати ні вина, ні шматочка чоколяди на своїй власній імпрезі. Та спостерігати з яким поспіхом талує в кишені солодощі незнайомець, цікаво. Розумію, що в нього також не знайдеться часу аби вислухати мої жалі.
– Привіт. Вітаю. Гарна виставка. Гарно в тебе виходить. Я би багато віддала, аби мати своє, оригінальне бачення світу.
Конец ознакомительного фрагмента.
Текст предоставлен