– Як ви ввімкнули світло? – поцікавився я.
Він показав рукою на полицю позаду стола.
– Бачиш оту маленьку червону лампочку?
– Угу.
– Це фотоелемент. Їх можна купити, але цей я сам зробив. Він відкидає невидимий промінь. Коли я його торкаюся, вуличні ліхтарі довкола Погідного озера загоряються. Якщо я зроблю це ще раз… отак… – Він провів рукою понад ландшафтом, і вуличні ліхтарі потьмяніли, вичахли до кволих цяток світла й остаточно згасли. – Бачиш?
– Клас, – видихнув я.
– Спробуй тепер ти.
Я підняв руку. Спершу нічого не відбувалося, та коли я став навшпиньки, мої пальці торкнулися променя й порушили його цілісність. З-під стола знову полинуло дзичання, і знову ввімкнулися ліхтарі.
– Вийшло!
– А то, коти в манто, – сказав він і скуйовдив мені волосся.
– А що це дзижчить? Наче наш телевізор.
– Зазирни під стіл. Я ввімкну світло, щоб тобі краще було видно. – Він клацнув вимикачем на стіні, й загорілися дві вкритих пилюкою лампочки. Зі смородом цвілі (а до нього домішувався ще якийсь запах – гарячий і масткий) вони нічого вдіяти не змогли, зате трохи розігнали морок.
Я нахилився (а в моєму віці низько опускатися не було потреби) і зазирнув під стіл. Побачив там дві чи три якісь штуки, схожі на коробки, прикріплені знизу до фанери. Саме від них і йшло те дзижчання, і маслянистий запах теж.
– Акумулятори, – пояснив преподобний. – Їх я теж зробив сам. Електрика – моє хобі. І технічні новинки. – Він заусміхався, мов малий хлопчак. – Люблю їх. Мою жінку вони до сказу доводять.
– А в мене хобі – воювати з фріцами, – сказав я. А тоді, згадавши його слова про те, що це трохи недобре, додав: – Тобто з німцями.
– Хобі потрібне кожному. А ще кожному потрібне одне-два дива, просто щоб переконатися, що життя – це щось більше, ніж довга марудна дорога, якою ти плентаєшся від колиски до могили. Хочеш побачити друге диво, Джеймі?
– Так!
У кутку стояв ще один стіл, завалений інструментами, шматками дроту, трьома-чотирма розчленованими транзисторними радіоприймачами, схожими на ті, які були у Клер та Енді, а також звичайними батарейками й акумуляторами з крамниці. Ще там стояв маленький дерев’яний ящик. Узявши його, Джейкобз опустився на коліно, щоб ми з ним були на одному рівні, і витяг зсередини фігурку, загорнуту в білу мантію.
– Ти знаєш, хто це?
Я знав, бо фігура була схожа на мій люмінесцентний нічник.
– Ісус. Ісус із пакунком на спині.
– Це не просто пакунок, це акумуляторний блок. Поглянь. – Він підняв кришку блока на шарнірі, не більшому за голку для шитва. Усередині я побачив щось подібне до кількох блискучих монеток з крихітними цятками припою. – Ці я теж сам зробив, бо в крамниці чогось такого маленького й потужного не купиш. Мабуть, я міг би їх запатентувати і, може, колись так і зроблю, але… – Він похитав головою. – Не зважай.
Він знову закрив кришку блоку й переніс