Ніка зітхнула, але про всяк випадок відклала мухоморчика і пішла до душової. Ретельно намилювала долоні, довго змивала фарбу, трохи побаблялася у холодній воді. В години пік, коли біля умивальників вишнуровуються довгі черги й за спиною постійно хтось нетерпеливиться і підганяє, не дуже й умиєшся – сяк-так плюснеш на очі, проведеш щіточкою по зубах і щодуху до їдальні. А тут – сама-самісінька, і вся вода її.
Раптом щось тенькнуло у грудях – ніби весняна пташка цінькнула. Ніка зірвала з гачка рушника, але навіть витиратися не стала – повісила назад, хутко-хутко пригладила скуйовдженого чубчика (знову клятий гребінець десь посіявся!) і вискочила у коридор. Бігла і думала: а що, як Ольга Дмитрівна не помилилася, нічого не переплутала? Що, як прийшли справді до неї, Ніки? Ну трапляються ж на білому світі чудеса, особливо перед Новим роком та Різдвом…
Посеред актової зали стояла ялинка, висока, верхівкою аж до стелі, огорнута по спіралі кількома сріблястими гірляндами. Завтра поміж гірляндами з’являться іграшки, виготовлені руками дітей. Директорка каже, що це дуже важливий виховний момент. Та й заощадити трохи грошей не завадить – за них можна буде купити фрукти до святкового столу. А он і вона сама, Світлана Василівна, – стоїть біля дверей свого кабінету і розмовляє з якоюсь жінкою в бежевих джинсах і білосніжному вовняному светрі. Ніка зупинилася і затамувала подих. Хто вона, ця загадкова незнайомка? Може, артистка, яка буде Снігуркою на новорічному святі?
Авжеж, Ніка вже не маленька, вона добре знає, що справжньої Снігурки немає, як немає і Діда Мороза. Колись Дмитрик смикнув за Дідову бороду, вона відпала, бо була на тонкій гумці, а під нею виявилося обличчя медсестри Люби. Дехто з дітей голосно засміявся, а Дмитрик розплакався – він ніяк не хотів вірити, що Дід Мороз несправжній. Ніка довго заспокоювала його: ну хіба ж він не впізнавав досі голос медсестри? Хіба він не здогадувався? Це ж просто гра така, просто вистава. Відтоді на новорічні ранки у дитбудинок запрошують акторів з лялькового театру.
– Це дуже шляхетно з вашого боку. Але я ж вам уже сказала: виберіть собі когось іншого! Тут, знаєте, така нестандартна ситуація…
Мабуть, директорка справді не раз уже щось пояснювала гості, бо в її голосі почулося неприховане роздратування. Жінка також відчула його.
– Але ж можна якось по-іншому… Скажімо, без усиновлення, просто взяти додому… – чи то просила, чи виправдовувалася вона.
– Що це ви таке говорите?! Як це – просто взяти? Це ж не котеня чи морська свинка. Сьогодні взяли, побавилися, потішилися, а завтра повернули або обміняли? І взагалі… Зазвичай люди довго придивляються, знайомляться, розмовляють, перш ніж вибрати дитину. А ви її навіть не бачили. Не шукають же дітей тільки за іменами. Чи ви шукали? Я не така наївна, щоб повірити у випадковість. Професійний досвід, знаєте, жіноча інтуїція і таке інше… Щось ви, пані хороша, приховуєте. Думаю… – Світлана Василівна вгледіла Ніку й не доказала. –