I так-то вона говорить i смiється, а Чайчиха тiльки слухає, не зводячи з дочки очей похмурих…
Заснула Настя, на стiл схилившись… I каганець iзгас… Темна їх нiч покрила.
I з того часу щовечiр вона було й п'яна; а вирве вдень годинку, то i вдень уп'ється. Постерегла й панi: гнiвалась велико, соромила її i матiр: «Ти – мати: чому не впиняєш?»
Замикали Настю – вона, було, таки втече; чи дверима, чи вiкнами, а втече. Лає панi, б'є, а вона було:
– Нехай, нехай! Уп'юся – все забуду, весело буде!
Чого вже панi не робила! Було як ще твереза Настя, то панi умисне її перед столовниками соромить: «От дiвка, от золото, от ледащиця!»
А Настя нiби й не чує. Смiються вони, i вона ще всмiхнеться. Втомилася вже й панi сердившись: «Хоч удень же роби менi добре, ледащо! Нехай тобi всячина!»
Замикає, було, удень її, стереже, а ввечерi тiльки пустила, – вона й зникне до ночi.
Найшлася в Настi дитинка… таке-то малесеньке, сухесеньке, слабеньке!
Як забачила його Настя: «Дитино моя! Лихо моє!» – застогнала i, затулившись руками, заплаче. А давно вже вона не плакала… Я боюся, що Чайчиха, думаю, вже на дочку не дивиться, то й дитину не привiтить, та пiдношу до неї тихенько.
– Бог… – кажу, – дитинку нам бог дав!
Вона взяла дитинку на руки й дивиться пильно й журливо, i понуро… Дивиться, дивиться, поки аж сльози в неї покотилися. «Горе, – каже, – горе да горе…».
Я й собi кажу: «Горе!» плачучи. Отак ми народженця привiтали – сумом та плачем!
I росло ж воно трудно та болезно: усе нездужає, та нездужає, та квилить. А Настя стала бiльш iще пити. Як п'яна, то, було, ще заговорить до мене i дитину попестить, пожалує: «Дитино моя! Чому твiй тато не прийде одвiдати?.. Шкода його дожидати: не прийде! Що йому? Вiн i не спитає нiколи… А ти мене, янголятко, не клени». Отакi, було, слова промовляє, а сама до дитини всмiхається i ладки їй б'є. Б'є ладки, – сумно було дивитись: дитина мов неживенька, а вона з нею грається… Як же твереза, то зроду не пiдiйде до дитини, не гляне – бiжить геть. Ми вже ту безталанночку молочком напували.
Одного разу, як не пустили Настi два днi, чи що, господи! Билась вона, кричала, наче її гарячим залiзом пекли: «Ой, пустiть мене, пустiть! Або з мене голову здiймiть! Змилуйтеся! Мучите мене нащо й про що? Я п'яниця вiчная… Помилуйте мене, пустiть! Уп'юся я, своє лихо засиплю… А в тверезої – лихо обiк мене сидить, лихо менi в вiчi дивиться!»
А панi все не велить пускати та жалкується столовникам: «Якi сi люди п'яницi! Мабуть, вони вже iншу iстоiу мають, не таку, як у нас… Гляньте – молодесенька, а вже впивається! Ледащиця, та й годi!.. Пхе! А дитя своє зовсiм занедбала, – пропадає дитя».
А вони вже їй на те: «Страх! У цих людей нi сорому, нi совiстi, нi душi десь немає!»
Да так i судять собi, смачненько вечеряючи або так бавлячись.
А дитинка тихо дiйшла… одного ранку приходжу я її попестити, нагодувати; входжу – у хатi темно, бо надворi нахмарило, далеко