– Зараз, – сказала Джилл, – послухай мене уважно. Не важливо, що станеться, не говори ані слова. Говоритиму я. Зрозумів?
– Не говорити. Я не буду говорити.
– Просто йди зі мною, я триматиму тебе за руку. І не говори ані слова. Але якщо тобі відомі якісь молитви – молись!
– Молитись?
– Не зважай. Просто йди поруч і не розмовляй. – Вона відчинила зовнішні двері, швидко глянула назовні, потім взяла його за руку та вивела в коридор.
Ніхто не звернув на них уваги. Сміт побачив багато дивних істот, засмучених до знемоги; він був переповнений зображеннями, на яких не міг зосередитися. Як сліпий, він спотикався поруч із Джилл, тому що його очі та відчуття майже відключилися, щоб захистити його від цього хаосу.
Вона провела його до кінця коридору і ступила на рухому доріжку. Сміт майже впав – і впав би, якби Джилл його не впіймала. Покоївка з цікавістю глянула на них, і Джилл перехопило подих. Потім вона допомогла йому зійти. Ліфтом вони піднялись на дах: Джилл була впевнена, що ні за що не зможе керувати його стрибком у трубі.
На даху вони несподівано зіткнулися з головним потрясінням, до якого Сміт виявився не готовий. Він відчув шалений захват від споглядання неба, адже востаннє бачив небо ще на Марсі. Тут небо було яскраве, кольорове, радісне (насправді тоді був звичайний сірий, похмурий вашингтонський день). Тим часом Джилл безпорадно роззиралась довкола у пошуках таксі. Дах нагадував пустку – саме на це Джилл і розраховувала: адже більшість медсестер, які закінчили зміну разом з нею, поїхали додому ще п’ятнадцять хвилин тому, а денні відвідувачі вже пішли. Але, звісно ж, не було й таксі. Вона не посміла б ризикнути, скориставшись повітряним автобусом – навіть попри те, що він мав прибути за кілька хвилин.
Вона вже була готова викликати таксі, коли на паркування прибуло одне з них. Вона звернулась до чергового на даху:
– Джеку! Це таксі зайняте? Мені потрібна машина.
– Це, напевно, те, що я викликав для лікаря Фіппса.
– О, любий! Джеку, перевір, як швидко ти можеш викликати ще одне для мене, добре? Це моя кузина Мадж, вона працює у Південному крилі, і в неї жахливий ларингіт, тому я хочу швидше забрати її з цього вітру.
Помічник із сумнівом поглянув на телефон у своїй будці та похитав головою:
– Що ж… Лише тому, що це ви, міс Бордмен, я дозволю вам взяти це таксі і викличу для доктора Фіппса інше. Як вам?
– О, Джеку, ти справжній янгол. Ні, Мадж, не намагайся говорити, я подякую йому. У неї зник голос, я збираюся відвезти її додому і напоїти гарячим ромом.
– Так і зробіть. Старомодні ліки завжди найкращі – так любила казати моя мама.
Він підійшов до таксі і з пам’яті натиснув комбінацію для будинку Джилл, а потім допоміг їм сісти. Джилл вирішила йому не заважати і таким чином приховати необізнаність Сміта з буденним порядком.
– Дякую, Джеку.