– Та що, що, похолоділо в бункері, і насилу відірвали сотника від окуляра. Пів голови промерзло в кригу! Кажуть, волосся обсипалось, ніби кришталеві голки. Одразу ж помер після того нещасний.
– А чого пів голови?
– Перископ бункера був сліпий на один окуляр, вже не новий, сам знаєш, як сіверських накрило свого часу.
Марко тільки зітхнув і зітнув плечима. Краще вже Славкові оповіді, ніж інфа з фронтів. Там також байочок вистачало. Славкові ляси були хоч трохи ближчими до реальності, ніж пропаганда військового міністерства.
– Сіверських шкода, там і мій дядько був. Славний чолов’яга. В чорножупанних ходив, уявляєш? – Славко посовався в скрипучому кріслі зв’язківця і зиркнув на монітори. Було спокійно.
В тутешніх краях майже не чулось відгомону боїв. Лінія фронту розповзлась пунктирною змією, охоплюючи своїм тілом зранену виснажену землю. Найближче кільце її тіла було в кілометрах ста звідси. Та часом і сюди доходили сили неприятеля. Стрілець Марко відповідав за вогневий комплекс дзоту. Нормальний загалом хлопець, от тільки похмурим був занадто, ніби щось випекло юнацьку іскру в його очах. Звичкою його було обмацувати через рукав сорочки протез шуйки (лівої руки), хоч сам він цього й не помічав. Видавало в лівиці протез тільки її колір, та цифрово-буквенні маркери технічних вузлів, захованих під синтетичною шкірою. Скидались ті маркери на дивне біле тату, чи незвичні шрами. Зачепило його рикошетом льодяної голки. Казав що й не боліло навіть. Відун зреагував швидко, перетягнув козака з впевненим спритом, натис на сховані нервові вузли. І наклав на культю наномедичний пакет. Боліло потім, боліло те чого вже не було. Та й з тим відун дав раду. Не в перше вже козаків підіймав і до і після бою. Було часто набагато гірше й важче. Надивився вже, тому й сивий ходив відун, хоч і молодий. Чудно було дивитись як марко під’єднується до пульта керування. Ліва рука його, в спокійному стані була ніби просто рукою, але в ті моменти переставала бути людською, – розчепірювалась пластинчастим віялом, утопала під’єднаннями в метал гнізд, і зливався Марко з машиною, починав відчувати комплекс як свою незвичну титанічних розмірів і бойової міці руку, уподібнювався до грізного Перуна. Але в такі вечори, як нинішній, стрілець ліниво слухав оповіді Славка, і потягував чай з материнки і м’яти.
– Славко, слухай, а як то твій дядько потрапив до чорножупанних?
– Та як-як, вправний був боєць мій дядько, родовий кшатрій яких мало. Не часто бачився я з ним, він все своїх синів навчав мистецтва бою. Не мав на інше часу. Та й пожив не так багато. Певно відав про шлях свого життя земного, передав синам все що знав, перш ніж відійти на луки Сварожі. Пом’янемо його душу, хай допомагає нам силою Перунового полку.
– Чорножупанників я поважаю, Славко. Славні хлопці, ярі до бою і до гулянок. Ніколи ніде себе не шкодують. А що ж, тебе таки нічого не навчив дядько?
– Та, – махнув рукою Славко, – дещо показував, тільки нетерплячий я був, і неуважний до того. Думав голіруч не прийдеться собі торувати шляхів. От тому все більше в залізі копирсався, комп’ютери мучив так, що аж з димом йшли. От і сиджу тепер на криптоканалах гетьманату, дивлюсь на проходження наказів, контролюю можливі перехоплення і вторгнення логіки ворога.
– Ясно, – Марко сплюнув дрібний листочок м’яти з чаю і потягнувся з хрустом. – Тихо в нас. Ніби нічого в світі й не діється. Скільки ще до переклички?
– 43 хвилини.
– Нудно.
– Дивись не наклич біди, тим своїм скигленням. Нудно йому… – Пробурчав Славко, мотаючи по екрану без потреби список вільних каналів інформації.
– Чаю хочеш?
– Марко, ти вже мене замучив своїм зіллям. Як ти не боїшся того пити?
– То трави землі нашої, я виріс на них і добре знаюсь на зіллі, як ти його називаєш.
– Та вірю, але чи чисті ті трави в околиці? І тут відгриміло свого часу, пам’яєш? А що з природою стало, не мені тобі розповідати, самого навчали і інструктували.
– Я відчуваю де збирати, чую силу землі і ворожі плями. Два дні тому бачив маленьку червону сосну, уявляєш, повністю червону, від коренів до кінчиків хвої. Немов би лискучою кров’ю полита, як з ртуті червоної. Мороз по шкірі пройшов. І пучок трави під нею також такий самий.
– Не чіпав?
– Та що я вже зовсім? Жити не набридло. Я спершу відчув, а вже потім побачив те місце. Певно, уламок механізму чужих десь в ґрунті. Потім зазначу на карті. Хоча не в рапорт же додавати?
– Думаю, кошовий не був би задоволений з твоїх вилазок «по гриби».
– Ага, звичайно, і не був би задоволеним з того, як ти гарно навчився блокувати сигнал бойового ідентифікатора, створюючи мою «примару» тут в бункері, за моєї реальної відсутності.
Славко смикнувся було, але принишк, потім перекошено всміхнувся і помасував шрам на переніссі. Не даремно ж програмування було його життям. Можна було часом для себе створювати маленькі зручності… майже легально. Ну не на зле все ж таки. Зв’язківець хруснув спинкою крісла, крутнувся біля пульта, і, ніби