VІ
Остріт прийшов до тями швидко, поводив навколо очима – у цілковитій темряві. Помітив, що зв’язаний.
Ґеральта, який стояв поруч, не бачив. Але зорієнтувався, де перебуває, і завив: протяжно, розпачливо.
– Мовчи, – сказав відьмак. – Бо приволочеш її передчасно.
– Ти клятий убивцю! Де ти? Розв’яжи мене зараз же, негіднику! Будеш за те висіти, сучий сине!
– Мовчи.
Остріт важко дихав.
– Залишиш мене їй на поталу? Зв’язаного? – запитав уже тихіше, додаючи брудне прізвисько майже пошепки.
– Ні, – сказав відьмак. – Відпущу тебе. Але не зараз.
– Ти, розбійнику, – засичав Остріт. – Щоби відволікти стриґу?
– Так.
Остріт замовк, перестав борсатися і лежав спокійно.
– Відьмаче?
– Так.
– Це правда, я хотів повалити Фольтеста. Не я один. Але я один прагнув його смерті, хотів, аби він помер у муках, аби ошалів, аби живцем згнив. Знаєш чому?
Ґеральт мовчав.
– Я кохав Адду. Королівську сестру. Королівську коханку. Королівську дівку. Я кохав її… Відьмаче, ти тут?
– Тут.
– Я знаю, про що ти думаєш. Але було не так. Повір мені, я не накладав жодних проклять. Я не знаюся на жодних чарах. Тільки раз сказав зі злості… Тільки раз. Відьмаче? Слухаєш?
– Слухаю.
– Це його мати, стара королева. Це напевне вона. Не могла дивитися, що він і Адда… Але не я. Я тільки раз, знаєш, намагався умовляти її, а Адда… Відьмаче! Запаморочилося мені, і я сказав… Відмаче? То я? Я?
– Це вже не має значення.
– Відьмаче? Північ близько?
– Близько.
– Випусти мене раніше. Дай мені більше шансів.
– Ні.
Остріт не почув скреготу відсунутої могильної плити, але відьмак – почув. Нахилився і розрізав кинджалом пута вельможі. Остріт, не чекаючи слів, скочив, незграбно пошкутильгав, а потім побіг. Очі його вже настільки призвичаїлися до темряви, що він бачив шлях, який вів з головної зали до виходу.
Із гуркотом вискочила з підлоги плита, що блокувала вхід у підземелля. Ґеральт, завбачливо заховавшись за балюстрадою сходів, помітив потворну постать стриґи, яка пружно, швидко й безпомилково мчала услід за гупанням чобіт Остріта, що віддалявся. Стриґа не видавала ані найменшого звуку.
Потворний, тремтячий, моторошний виск роздер ніч, струсонув старі мури й тривав, вібрував, то піднімаючись, то спадаючи. Відьмак не міг точно оцінити відстань – через загострений слух, – але він знав, що стриґа наздогнала Остріта швидко. Занадто швидко.
Він вийшов на середину зали і став біля самого входу до крипти. Відкинув плаща.
Повів плечима, щоб меч улігся на спині зручніше. Натягнув рукавички. Він мав іще трохи часу. Знав, що стриґа, хоч і наїдена після останньої повні, не покине труп Остріта скоро. Серце й печінка були для неї цінним запасом живлення для довгого перебування у летаргії.
Відьмак чекав. До зорі, як він вирахував,