– А ти не дурень, Носікамику. Слухай, Ґеральте, може, наш місцевий чародій відвалить тобі щось за ту падаль. Рибалки зносять йому різних дивориб, восьминогів, клабаутерів та білокровок, багато хто на тому заробив. Ходімо, пройдемося до вежі.
– Ви винайняли чародія? На постійно чи тимчасово?
– На постійно. Майстер Іріон. Мешкає у Блавікені вже рік. Зацний маг, Ґеральте, одразу побачиш.
– Сумніваюся, чи зацний маг заплатить за кікімору, – скривився Ґеральт. – Наскільки мені відомо, вона для приготування жодного еліксиру не годиться. Скоріше, ваш Іріон мені лише дорікатиме. Ми, відьмаки, із чародіями одне одного не любимо.
– Ніколи не чув, щоби Майстер Іріон хоч комусь дорікав. Чи заплатить – я не присягатимуся, але спробувати не завадить. На болотах таких кікімор може бути й більше, і що тоді? Нехай чародій огляне потвору й у разі чого накладе на болота якісь там чари – абощо.
Відьмак трохи подумав.
– Переконав, Кальдемейне. Що ж, ризикнемо зустрітися з Майстром Іріоном. Ходімо?
– Ходімо. Носікамику, віджени тих дітлахів і бери висловухого за мотузку. Де моя шапка?
ІІ
Вежа, збудована з гладенько обтесаних гранітних блоків і увінчана зубчастими мерлонами,[43] виглядала імпозантно, височіючи над порепаними черепицями особняків та запалими стріхами хатин.
– Бачу, відновив її, – сказав Ґеральт. – Чарами чи вас загнав до роботи?
– Головно чарами.
– Який він, той ваш Іріон?
– Порядний. Людям допомагає. Але вовкуватий, відлюдник. З вежі майже не виходить.
На дверях, оздоблених розеткою та інкрустованих світлим деревом, висів чималий кнокер у формі пласкої вирячкуватої риб’ячої голови, що тримала у зубастій пащі мідне кільце. Кальдемейн, схоже, обізнаний із дією механізму, наблизився і, відкашлявшись, промовив:
– Вітає війт Кальдемейн у справі до Майстра Іріона. Із ним вітає відьмак Ґеральт із Рівії, також у справі.
Довгий час нічого не відбувалося, нарешті риб’яча голова ворухнула зубастою щелепою й видихнула хмаринку пари.
– Майстер Іріон не приймає. Йдіть собі, добрі люди.
Кальдемейн переступив на місці, глянув на Ґеральта.
Відьмак стенув плечима. Носікамик, зосереджений і серйозний, длубався у носі.
– Майстер Іріон не приймає, – металево повторив кнокер. – Йдіть собі, добрі…
– Я не добра людина, – голосно перебив Ґеральт. – Я відьмак. Там, на віслюку, кікімора, яку я убив дуже близько від містечка. Кожен чародій-резидент зобов’язаний дбати про безпеку в околицях. Майстер Іріон не має удостоювати мене розмовою, не мусить він мене й приймати, раз така його воля. Але кікімору нехай він огляне й зробить висновки. Носікамику, відкрий кікімору й звали її сюди, під самі двері.
– Ґеральте, – тихо сказав війт. – Ти поїдеш, а мені тут доведеться…
– Ходімо, Кальдемейне. Носікамику, витягай пальця з носа й роби, що я сказав.
– Зараз, – промовив кнокер зовсім іншим голосом. – Ґеральте, це справді