– Але ти підозрював, що хтось мені за тебе заплатив. Хто міг заплатити?
– Лайдак, який захотів решти з мого підвалу, але не мав більше дочок, – упевнено сказав Нівеллен. – Людська зажерливість безмежна.
– І ніхто інший?
– І ніхто інший.
Вони помовчали, вдивляючись у нервове, мерехтливе полум’я свічок.
– Нівеллене, – раптом сказав відьмак. – Ти зараз сам?
– Відьмаче, – відповіло чудовисько, трохи затнувшись, – думаю, саме зараз я повинен тебе обкласти лайкою, схопити за карк і спустити зі сходів. Знаєш, за що? За те, що маєш мене за дурника. Від самого початку я бачу, як ти нашорошуєш вуха, як поглядаєш на двері. Ти добре знаєш, що я живу не сам. Я правий?
– Правий. Вибачаюся.
– Зараза на твої вибачення. Ти її бачив?
– Так. У лісі, біля брами. Це та причина, через яку купці із доньками тепер їдуть звідси ні з чим?
– А, ти й про це, значить, знаєш? Так, це саме та причина.
– Дозволиш запитати…
– Ні. Не дозволю.
Знову помовчали.
– Що ж, воля твоя, – сказав нарешті відьмак, устаючи. – Дякую за гостинність, господарю. Час мені у дорогу.
– Справедливо. – Нівеллен також встав. – Через певні обставини я не можу запропонувати тобі переночувати у замку і проводити ніч у навколишніх лісах не раджу. З того часу, як місцевість збезлюдніла, вночі тут недобре. Тобі треба повернутися на тракт до сутінок.
– Матиму на увазі, Нівеллене. Ти впевнений, що не потребуєш моєї допомоги?
Чудовисько скоса глянуло на нього.
– А ти впевнений, що міг би мені допомогти? Зміг би зняти це з мене?
– Не лише про таку допомогу йшлося.
– Ти не відповів на моє запитання. Хоча… Можливо, й відповів. Не зумів би.
Ґеральт глянув йому просто в очі.
– Вам тоді не пощастило, – сказав. – Зі всіх храмів Ґеліболю і долини Німнар ви вибрали саме храм Корам Аг Тера, Левоголового Павука. Щоб зняти прокляття, накладене жрицею Корам Аг Тера, потрібні вміння та здібності, яких у мене немає.
– А у кого є?
– Усе ж це тебе цікавить? Ти казав, що добре так, як є.
– Як є, так. Але не так, як може бути. Я боюся…
– Чого ти боїшся?
Чудовисько зупинилося у дверях кімнати, повернулося.
– Досить з мене, відьмаче, твоїх запитань, які ти ставиш замість того, щоб відповідати на мої. Мабуть, треба тебе інакше запитати. Слухай, з якогось часу мені сняться паскудні сни. Може, точнішим було б слово «потворні». Чи я слушно боюся? Стисло, прошу.
– Прокинувшись після такого сну, чи ти ніколи не мав ніг у грязюці? Хвої на постелі?
– Ні.
– А чи…
– Ні. Стисло, прошу.
– Ти боїшся слушно.
– Чи можна тому зарадити? Стисло, прошу.
– Ні.
– Нарешті. Ходімо, проведу тебе.
На