– Тож, ось вона, люба, сидить на чільному місці столу, вся набундючена, й вихваляється.
– Хто?
– Місіс Едкок.
– Місіс Едкок?
– Місіс Едкок! Ви ж пам’ятаєте місіс Едкок – у лисячих хутрах – місіс Едкок!
Евелін розмірковувала десь хвилину.
– А, багатійка.
– Саме так, місіс Едкок, з вечірніми перснями.
– Правильно.
Евелін простягнула їй відкритий пакетик.
– О, дякую вам. Я люблю «Снігові кульки», – вона відкусила трохи й за кілька хвилин промовила: – Евелін, а не хочете кока-коли, щоб запити оце? У мене в кімнаті є трохи дрібних грошей, і я пригощу вас холодним напоєм, якщо бажаєте. Тут, у залі, є автомат.
– Ні, місіс Тредґуд, – відповіла Евелін. – Мені й так добре, та, може, ви хочете?
– Ні, люба. Зазвичай я б хотіла, але сьогодні в мене відчуття, ніби гази в шлунку, тож я краще випила б трохи води, якщо вам не важко.
Евелін вийшла із залу і повернулася з маленькими білими конусоподібними скляночками холодної води для себе й жінки.
– Щиро вам дякую.
– Що там у місіс Едкок?
Місіс Тредґуд глянула на неї.
– Місіс Едкок? Ви з нею знайомі?
– Ні, не знайома, просто ви щойно казали, наче вона чимось вихвалялася.
– Ага, так, казала… Ну, вчора за вечерею місіс Едкок розповідала нам, що все в її будинку – справжній антикваріат. Понад п’ятдесят років. Казала, що все, чим вона володіє, коштує купу грошей. Я сказала місіс Отис: «Ось я розпочала життя, не варте взагалі нічого, а тепер перетворилася на безцінний антикваріат. Мабуть, теж коштую кругленької суми на ринку».
Вона засміялася, задоволена своєю вигадкою, а тоді на якусь мить замислилась.
– Цікаво, що сталося з усіма тими маленькими іграшковими порцеляновими тарілочками й тим маленьким цапиним візочком, з якими ми колись гралися?
Щосуботи ми каталися на візочку, в який запрягали цапа. Цей візок змайстрував тато спеціально для нас, дівчат. Ця розвага здавалася нам більш захопливою, ніж подорож до Парижа. Я б не здивувалася, якби виявилося, що той старий цап досі живий. Його звали Гаррі… Гаррі-цап! Він їв геть усе!
Вона розсміялася.
– Одного разу Іджі згодувала йому цілий кухоль Леониного дезодоранту для пахв із запахом хризантеми, і він просто злизав його, наче морозиво…
Ми грали в усі види ігор – але ніхто не любив костюмовані ігри більше за Тредґудів. Одного року мама перевдягнула нас, чотирьох дівчат, у чотири костюми різних гральних карт, для конкурсу, що проводився у церкві. Я була трефами, близнючки – чирвами й бубнами, а Ессі Рю – виновою мастю, аж тут слідом за нами входить Іджі як джокер в колоді. Ми здобули перше місце!
Пам’ятаю одне