Оттаке-то там було, що й розказати усього не можна. І усякий народ, хто там не був, що йде біля того салдацького патрета, усяк шапку зніме та й скаже або: «Добридень», або «Здрастуйте, господа служба!» А служба нічичирк: стоїть собі гарненько і пальцем не кивне, і очима не поведе, і усом не моргне. Таки ніхто, ніхто не вгадав, що то намальований. А Кузьма Трохимович, сидячи у своїй ятці, бачив сеє все та й дума: «Добре наше діло; побачимо, що дальш буде».
Аж ось де узявся салдат, та вже справжній салдат і живісінький, от як ми з вами. Ходить він по базару, визира, визира… і вже один рушничок у молодички з купи і вчистив і у кишеню запаковав; стягнув у чугуївської перекупки бумажну хустку, таку, що гривень шість стоїть; відрізав з воза і вінок цибулі і зараз за півціни й продав, та усе так хитро та мудро зробив, що ні жоден хазяїн і незчувсь. Далі прийшов, де груші продають, бачить, що при возах самі хлопці, та й ті роти пороззявляли і дивляться на ведмедів. Він таки й положив руку на мішок – ніхто не баче; потягнув його до себе – ніхто не баче; положив гарненько на плече – ніхто не баче… та, не озираючись, і чкурнув куди йому треба! Аж ось кинулось хазяйство, бачать, що москаль безспрося узяв повнісінький мішок груш та й преть його, мов своє, разом гукнули на нього та й побігли за ним у догоню. Не хитрий же й москаль! Чим би навтікача, а він іде собі любенько, мішок з грушами несе та й мугиче собі під ніс пісеньку. А тут його за мішок – сіп! «Нащо ти груші узяв? сякий-такий сину!» – питаються його ув один голос. Стоїть, сердека, очі вивалив, мов баран, далі озирнувсь та й каже: «Нєшта то ваші груші-ста?» – «Адже ж не чиї, як наші». А він як крикне на них: «Ах, ви хахли безмозглії…» (а зараз лаятись! що б то перше розпитати, та тогді б вже лаявсь, скільки хотів). «А зачим ви, – каже, – мені тагда не сказали, как я з воза мішок узяв?» – Та до них з пенею: «Ви, – каже, – зіваєте по старанам, а я вот ніс-ніс, да вота как умарился, да амуницю патьор. Вот, виш, мундєр запачкал! Давай сюда дєньги на вичистку». Наше хазяйство щоб то сюди-туди, так де ж! Ні приступу, та ще й лає. А далі ухватив за комір, і тягне, і кричить: «Давай на вичистку та за праходку; я казьонний мундєр патьор і сапоги таптал, давай да і только!» Наші ні відхрестяться, ні відмоляться: «Цур тобі, – кажуть, – батечку! зділай милость, господа служба, озьми собі і груші з мішком, тільки цур тобі! відчепись і пусти!» Так де! Так реп’яхом і узявсь і каже: «Минє чужово не нада; не хачу ваших груш, а подай майо!..» Що