Конотопська відьма. Вибрані твори. Григорій Квітка-Основ’яненко. Читать онлайн. Newlib. NEWLIB.NET

Автор: Григорій Квітка-Основ’яненко
Издательство: Книжный Клуб «Клуб Семейного Досуга»
Серия:
Жанр произведения: Зарубежная классика
Год издания: 0
isbn: 978-966-14-2480-6,978-966-14-2483-7,978-966-14-1378-7
Скачать книгу
Ілюстрація до однойменного твору Г. Ф. Квітки-Основ’яненка [1841. С.-Петербург]. Папір, олівець, туш, перо, пензель (ПЗТ, т. 7, № 34. – С. 80)

      Прийшов і старий Наум; обіда і дума: «Зроду Маруся такого мудрого борщу не варила, як сьогодні; і мнясо добре спечене, і усе таки гаразд, а лучче всього, що сама така веселенька і усе вигадує, і жартує». Далі і каже Насті:

      – Бач, я ж казав, що не треба ні злизовати, ні шептати, само минеться.

      Після обід, чи прибрала Маруся, чи не прибрала, мерщій вхопила глечичок та й каже:

      – Піду ж я, мамо, назбираю вам суниць; там таких багацько на базарі було, і наші дівчата горщечками так і носять. І вам назбираю і, може, дещо і продам.

      Ще мати їй нічого на се і не сказала, а вона вже і за воротами, і прямо поспіша у бір на озера. Хоч і бачить по дорозі суниці, та не збира, а дума: «Василь мене вже, мабуть, жде; піду швидше до нього; а як посиджу з ним та вертатимусь додому, тогді і ягідок назбираю».

      Недовго шукала вона своєго Василя: тут зараз і є. Як же зійшлись, так дарма, що тільки, може, часів три не бачились, а так неначе десять год разно були. Обнімаються, цілує один одного, розговорюють, розказують; то, побравшися за рученьки, ходять, то вп’ять посідають, то вп’ять за те ж. І незчулись, як вже стало вечеріти. І то ж бо правда, що коли будеш укупці з тим, кого любиш, то день так швидко пробіжить, як часиночка.

      От Маруся перша крикнула:

      – Ох, мені лишенько! Чи бач, де вже сонце?

      – Так що ж? – питає Василь.

      – А те, – каже Маруся, – як я додому піду?

      – Не бійсь нічого, я тебе опроводжу.

      – Не те, щоб я боялась, а те, що ягідок не збирала: а я за ними і просилась у матері. Що мені тут на світі робити? Розкажу матері, що заговорилась з тобою, та й забула.

      – Ні, Марусенько, потривай ще матері об мені говорити.

      – А чому ж?

      – Ще, моє серденько, не урем’я. Треба підождати.

      – А як се можна? Матері і батькові треба усе зараз розказовати й ніколи перед ними не брехати. Що ж я тепер скажу, що я не набрала суничок?

      – Що хоч, Маню, те й скажи, тільки не говори про мене: я сам, як прийде пора, я сам скажу.

      – Так гріх же брехати і перед ким-небудь, а не тільки…

      – Се не буде брехня, і їм треба усе розказати; тільки як скажеш тепер, а вони, мене не знавши, подумають, що я який-небудь ледащо, що тільки зводжу тебе з ума, тебе будуть лаяти, мене стануть цуратись і будуть нас розлучати. Потерп, моя рибочко, хоч через Петрівку; я так наведу, що вони про мене будуть знати і чути що-небудь непогане; тогді пришлю людей, тогді їм усе і розкажеш. То брехня і гріх, як зовсім потаїти, а то ми тільки прежде якого часу їм нічого не скажемо. Чи так, моя паняночко? – спитав та й поціловав її щиро, від серця.

      – Може, воно і так, – довго подумавши, Маруся сказала. – Я вже нічого не знаю, а усе робитиму, що мені скажеш. Тільки вже, Василечку, мій козаченьку! як собі хочеш, а я вже більш до тебе не вийду ні сюди, ні на вулицю, ні на базар, нікуди.

      – А се ж то чому? – спитавсь Василь, злякавшись.

      – Як собі хоч, а тільки, по моїй