Малиновий пелікан. Володимир Войнович. Читать онлайн. Newlib. NEWLIB.NET

Автор: Володимир Войнович
Издательство: Фолио
Серия: Великий російський роман
Жанр произведения: Зарубежная образовательная литература
Год издания: 2016
isbn: 978-966-03-7173-6, 978-966-03-7521-5
Скачать книгу
сиділа до цього. Доки я трудився, Варвара набралася сміливості та розбудила телефоном знайомого лікаря. Той, позіхаючи у слухавку, мовив, якщо ми цього кліща відразу не витягнули, подальше можна довірити лише фахівцям. Тому що коли дилетант залишить в мені хоча б маленьку частинку цієї капості, від неї можна очікувати найсумніших наслідків, аж до згаданих вище. А час, котрий я описую, це ніч з суботи на неділю. Це в нас з Варварою завжди таке везіння: всі неприємності стаються саме в ніч з суботи на неділю, коли ніхто ніде не працює, а знайомі лікарі вимикають свої мобільні телефони та п’ють – терапевти спирт, котрий принесли з роботи, а хірурги подарований пацієнтами французький коньяк. Варвара каже, потрібно викликати «швидку». Я спробував заперечити, але потім погодився умовно, гадаючи, що «швидка» через кліща не поїде, але може дати корисну пораду. Зазвичай, скільки я чув, ця сама «швидка», сперш ніж виїде, задасть вам сто запитань по справі та безглуздих, що болить, де і як, чи холонуть ноги, чи синіють руки і скільки хворому років, у тому сенсі, що, може, пожив, та й досить, чи варто заради нього даремно палити бензин, та й на пенсії держава вже розтринькалась.

      Трохи про себе і не тільки

      Якщо ви нічого не знаєте про мене, я вам дещо розповім. Мене звати Петро Ілліч Смородін, це мій псевдонім, а справжнє прізвище, Прокопович, мало хто знає. Серед них – наша листоноша Заїра, яка на початку кожного місяця приносить мені пенсію, та касирка «Аерофлоту» Людмила Сергіївна, у якої я раніше купував квитки до Берліна, куди літав до свого сина Данила. Багато років я користувався її послугами, розраховуючись додатково своїми книгами та набором цукерок, а нині купую квитки он-лайн. До мого віку люди зазвичай тупішають і новими технологіями оволодівають важко, але я себе вважаю користувачем комп’ютера, як то кажуть, просунутим. Років тридцять з гаком тому в Америці я купив свій перший «Макінтош», він звався «Мак-плюс» (екран розміром з пачку цигарок), і відтоді намагаюсь йти в ногу з часом, чим викликаю зневагу мого сусіда по дачі, одного з останніх допотопних мугирів мого покоління Тимофія Семигуділова, прізвище якого його ж соратники злегка переінакшують, заміняючи літеру «г» іншою, з котрої починається слово «мати». Тимоха вважає, що справжній письменник повинен писати лише «пірцем», маючи на увазі кулькову ручку. Своєю непроглядністю він вельми пишається і впевнений, що лише той, хто пише від руки, може вважати себе хоч якоюсь мірою належним до справжньої російської літератури. Досягнення Пушкіна і Тургенєва пояснює тим, що вони писали гусячим пером, а на комп’ютері ні «Євгенія Онєгіна», ні «Бєжин луг», на його думку, не напишеш. До всіх цих міркувань додає, що через комп’ютер йдуть флюїди (чому флюїди?) від диявола, а в того, хто пише «пірцем», є прямий контакт з Богом, хоча у нього самого, я підозрюю, якщо був контакт з чимось далеким, то через комутатор, установлений на Луб’янці. Щодо комп’ютера, то я гадаю, що і Пушкін, і Тургенєв залюбки його б опанували, але в будь-якому разі технічна тупість ще не ознака літературного таланту, що досвід нашого мугиря якраз і засвідчує. Він пише важко, незграбною мовою.