– Я тебе просила – йди, не шукай скорботи, – нагадала Євтихія. – А тепер слухай до кінця, як узявся. Коли рване лукавство ти кинеш лукавиці межи очі, коли правду персня покладеш перед нею на стіл, вона попаде в круг і, аби вирватися з нього, свій круг кине тобі межи очі. Далі обирати тобі – або взяти її круг і випустити пташку з гріха на волю, себто, простити, або не взяти її круга й замкнути в смертельний зашморг лукавицю, сиріч її закляттям замкнути її життєве коло. Добре вислухав мої слова?
Стенув Славко плечима, бо й сам не знав, як він їх, ті слова, вислухав і чи надто второпав що в закрученій мові, крім одного: жахливого, немилосердного, нестерпного – перстень узяла Таня.
– То що? – стрів Славка надворі зів’ялий чоловічок.
– Ваша Євтихія – не прожектор, морок, – простогнав Славко.
– То тільки так здається, – кинув навздогін чоловічок. – Прожектор же висвітлює не тільки райдужні обрії, а й купу лайна на дорозі, в яку ти ледь не вступив. Світло, хлопче, це не радість, це – правда. А правда рідко буває солодкою. Тож терпи, аби не обплювати всього світу, бо іншого, аби жити, в нас немає.
– Краще жити в пітьмі, ніж при такім світлі! – скрикнув Славко.
– Кожен сам вибирає свою долю, навіть якщо вона накреслена на небесах, – даленів чоловічок.
Причвалавши зі зродженою Євтихією скорботою додому, Славко першим ділом заходився нишпорити по подвір’ю – шукав дріт. Нічого схожого не знаходив, уже й воскресати почав, брехня Євтихіїні слова, брехня – як раптом в попідтинню узрів стримлячу із землі іржаву дротину. Потягнув – не дається. Знайшов лопату, розкопав яму, витягнув на світ божий зо два метри дроту.
– Ого, Таню, – похнюпився, – добрячий шмат ти вклала в землю, не тільки на вік мій мірилась, а й на поза нього плани мала.
Потягнув той дріт Славко в хату, біля софи поклав, у зажурі схилився.
Намацав мобільника, тицьнув у клавіші, вгледів на екрані миле личко, обрамлене написом «Танюшка», послав дзвінок у всесвіт.
– Алло, – долинуло здалеку. – Славко, чого тобі, бо мені ніколи.
– Хочу тебе бачити, – викублив важко.
– Я теж, але мені, їй-богу, ніколи, – озивалася далечінь.
– Таню, в нас біда, – іскрою шелеснув у всесвіт.
– Яка? – жахом сповнилися далі.
Глянув Славко під ноги на іржаву в’язь.
– Дріт, – видихнув.
– Який дріт? – незримою тривогою віяло з далеких мобільних просторів.
– Той самий, лукавий, – Євтихіїними словами сколошкав Славко обтяжений страхом всесвіт.
– Я постараюся зараз приїхати, – далечінь вирішила стерти відстані. – Чекай.
Кинув Славко мобільника на софу, а дріт іржавий виклав на стіл посеред кімнати.
По якімсь часі об той дріт спіткнувся дівочий погляд.
– Господи, нащо ти його сюди втягнув? – чи то здивувалися, чи вжахнулися очі.
Славко постеріг тую непевність дівочих очей.
– Кажеш, ангели в’яжуть? – перепитав.
– Ага, крильми, – зблиснули