Славко і Таня малися йти на бал. Славків «предок», місцевий меценат, влаштовував тії бали, як знак для довколишнього плебсу про приналежність роду Пулюїв до аристократичних виверхів.
Таня – з плебсу. Донька слюсаря з радіомеханічного заводу та прибиральниці міської автостанції – куди вже нижче в низи.
Але… То Славків батько, відколи почав рахувати долари не купюрами, а пачками, раптом поділив світ на дві площини – білокістяну й чорнопорепану. А Славко, студент студентом, ото хіба що при власній хаті, до тих поділів ще чи не доріс, чи не вколотився в їх сутність – виокремив з чорнопорепаних світів собі Таню; й так у неї вкипів, так уплівся в її очі, в коси влип, у стан завився, що де б не йшов, на що б не зирив – спершу перед очі ставала Таня, а вже потім з-поза неї проступав світ.
Мати бундючилася:
– Не рівня.
Батько поблажливо гладив вуса:
– Байдуже, хай зіб’є оскому на простих сирах, аби до вишуканіших зі знанням справи підступав.
– Таня – не сир, – виділився гнівно син. – Вона – любов моя одна. І я її по ваших світорозподілах рвати не збираюся.
– Хай молодість пошкварчить, хай, – мружився батько, самовдоволено склавши на пузі руки.
– Не рівня, – шипилася мати, відчуваючи в синовім коханні загрозу зведеному в аристократи роду Пулюїв.
Славко тікав від «предків» до своєї хати, бо знав одне – яких би аристократичних верховіть не сягав рід Пулюїв, Таня вже вписана до скрижалей того верховенства. Звідки б не була родом, з яких би низів не клюнулась у світ, а коли вже є на землі, є одна така, коли вже в душі, що й не знайдеш душі поза нею – дорога її одна, та ж, що й у Славка. Що б там не дув собі у вуса батько, як би не гнівалася мати – Таню скорчувати зі Славкових шляхів їм не під силу, бо немає сили над коханням, якщо кохання всесильне.
– Підеш на бал? – запропонував Славко Тані.
– Та… – зашарілася, – чи ж годна я на бали…
– Таню! – аж підскочив. – Та ти для мене найкоштовніша діадема в короні світу, чим ти переймаєшся, гожістю до балу?!.. Та що той бал?! Танцюльки, грація серед залу. А ти – діадема!
Бачив – аж горіла дівчина балом. Але відмовлялася йти навідріз.
Лише наступного дня дотумкав. Персня, дідом, засновником знатного роду Пулюїв, дарованого, на палець зодягнув Славко Пулюй, перед дзеркалом коштовною окрасою хизуючись – і дотумкав.
– Господи! – за голову вхопився. – А в чому ж Тані на бал іти? Не в джинсах же, не в кофтинці, хай і нарядній, не в платтячку благенькім.
До вечора поклав перед Танею дароване їй бальне плаття.
– Ось, – усміхався, – і якщо ти зараз знову віднікуватимешся від балу, я роздягну тебе й себе, скручу нас дротом – і хоч так, але ми з’явимося на тім велелюднім балу.
– Не треба дроту, – цілувала, – Славку, милий, не треба дроту. Що той дріт, як нас янголи зв’язали крильми.
І ось збігли декілька днів – і прийшов час балу. Жаданого балу, на якім Славко нарешті постане в супроводі своєї нареченої – прекрасної, чарівної, незрівнянної. Хай заїкнеться тільки хтось про розкреслювання світів на гожі й негожі, хай посміє булькнути дурисвітську нісенітницю про нерівню чи викривлення роду, коли поряд Славка стоятиме не хто інший, як сама принцеса в усій красі, з яких би світів вона не явилася – принцеса!
А побіля принцеси й самому вартує виліпитись у принца. Чорний фрак, метелик, стилізована зачіска – ще один штрих доточити, й вилитий принц. Дідового персня бракує на руці для підтвердження приналежності до королівського роду Пулюїв.
Дістав Славко заповітну коробочку, відкрив – а де це перстень? Ні сліду, ні знаку – тільки коробочка, як глум, у руках. Славко туди, Славко сюди – ні, немає персня. Ні слідів погрому в квартирі, ні слідів злому на дверях – а персня катма.
Аж світ потух в очах. Адже дідів дарунок той перстень, адже дорогезний аж до зашпорів, сльози бризнули з очей – хто посмів поцупити, як, чому?
З тими думками гіркими, з розпачем непогамовним, аж фрак зблід, і приплівся Славко до Тані.
– Оце такі справи, – роз’яснив ситуацію. – Не підемо сьогодні на бал, бо то ж не принц з принцесою туди з’являться, а дві примари понуруваті й сквашені. А я не хочу примарами втиратися в людські очі, я хочу ошелешити їх нашою королівською з’явою. Перенесемо з’яву, Таню, бо сьогодні я не годен випромінювати щастя.
Бачив – засмутилась, але вдіяти нічого не міг.
– Пробач, – зітхнув.
– Розумію, – схилила голову дівчина. – Хто ж втратою радіє. Хустинка з сумочки звіється – і то жаль криє; а тут – та-акий перстень.
– Та не в персні, врешті, справа, – розводив руками Славко. – Інше бентежить – хто, хто, як? Душа болить не від втрати коштовності, а від підступності чиєїсь. Не таке вже й широке коло осіб перейшло мою хату, ще вужче коло мітило в тій хаті персня, і хтось один, близький і вхожий, перекреслив усе з-за шматочка вимережаного золота.