– Чуєш, оцими от руками я тебе пристрелю! Як собаку скажену! – кричав Жникін Мірі. Здавалося, що зараз лусне від люті.
– Ач нервовий який, – прошепотів один із солдатів.
– Він у полон до Вовчої дивізії потрапив, – тихо сказав другий.
– Ти що! – Всі перелякано подивилися на Жникіна, бо не уявляли, як людина може повернутися з полону Вовчої дивізії, найвідоміших у цих місцях зарізяк та душогубів.
Жникіну той полон частенько снився. І тоді він прокидався з криками і весь в поту. Матрос досі пам’ятав той жах. Кілька десятків червоноармійців у спідньому зі зв’язаними руками сиділи у тіньочку великої груші. Перестиглі плоди час від часу гепалися на землю і розбивалися. Дзижчали оси, яких тут було багато. Полонених охороняв десяток бійців у дуже строкатому одязі, але в кожного на шапці був пришитий вовчий хвіст. Охоронці сиділи колом і різалися в карти на гроші. Точніше, на майно. Час від часу той, хто програв, йшов до коней, що паслися поруч, знаходив свого, ліз у приторочений мішок і брав щось із награбованого. Чи то дорогу жіночу хустку, чи золотий червонець, годинника або двійко-трійко золотих зубів, яким платив борг. Грали далі, грали азартно, часто сперечалися, хапалися за зброю, однак не стріляли.
Полонені дивилися на ту гру, переглядалися між собою. Серед полонених був і Жникін. Кусав собі губи, крутив невдоволено головою. Оце б зараз кинутися, та передушити цих бандитів, як курчат. Тільки нічого не зробиш зі зв’язаними руками, тим більше що на них дивиться кулемет з тачанки, за яким сидить хлопчик років чотирнадцяти, не більше. Наче дитина, але всі бачили, як вправно винищував він червону кавалерію зі свого кулемета.
– Батько їде! – закричав хлопчик, коли помітив на дорозі куряву. Потім стало чутно торохтіння двигуна автівки, яку отаман Вовчої дивізії забрав у вбитого німецького полковника. За машиною рисила сотня отаманської охорони, перших зарізяк у всій Вовчій дивізії.
Бійці, почувши про Батька, вмить сховали карти, розсовали по мішкам вигране і стусанами примусили полонених підвестися та вишикуватися у ряд. Коли порядок був наведений, десятник стрибнув на коня і помчав до Батька на доповідь.
– Тридцять сім полонених, чекаємо наказу!
– Зараз подивимося, – кивнув Батько, він же отаман Куделін, колишній кримінальник, якого вітри війни та руїни видули в отамани Вовчої дивізії.
Коли під’їхав автомобіль Батька, один з охоронців шанобливо відкрив дверцята, і ступнув отаман Куделін на землю. Підійшов до полонених.
– Ну що, комуністики, добігалися? – спитав він і зареготав. – Наслухалися жидівських патякань і полізли куди не треба! Еге ж? Світле майбутнє почали будувати, йолопи!
Батько ішов уздовж лави полонених, посміхався. Потім зупинився біля Жникіна, який аж скривився від ненависті до ворога революції.
– Чого