– Він засуджує мене за мою міцну прихильність до собаки, – зі смутком скаржиться Ґійом. – Як людина тактовна, уголос не висловлює свого обурення, однак вважає, що я поводжуся неналежно. У моєму віці… – Ґійом, поки не вийшов на пенсію, обіймав посаду директора місцевої школи, де тепер працювало всього двоє вчителів, оскільки чисельність учнів неухильно скорочувалася; проте багато жителів старшого віку дотепер називали його maitre d’ècole.[6] Дивлячись, як він ласкаво чеше Чарлі за вухами, я відчувала, що його гризе сум, зачаєна скорбота. Я помітила це ще під час карнавальної ходи, начебто він у чомусь звинувачував себе.
– Людина у будь-якому віці має право вибирати друзів за власним розсудом, – палко перебиваю його я. – Можливо, monsieur le curè не завадило б і самому повчитися у Чарлі.
Знову та сама добра смутна півусмішка.
– Monsieur le curè старається, як може, – м’яко говорить він. – Не треба вимагати від нього більшого.
Я промовчала. Щедрі люди щедрі у всьому. Цю нехитру істину швидко осягаєш, коли займаєшся моїм ремеслом. Ґійом покинув «Небесний мигдаль» з невеликим пакетиком вафель у шоколаді в кишені. Перед тим як завернути за ріг, на вулицю Вільних Громадян, він нахилився й почастував однією штучкою Чарлі, погладивши його по спині. Пес радісно загавкав, закрутив куцим хвостом. Як я вже сказала, деякі люди зовсім нерозважливі у своїй щедрості.
Містечко мені вже не здається чужим. Його мешканці теж. Я починаю впізнавати обличчя, імена; намотується клубок перших незначних подій з моєю участю, які поступово зв’язують нас нерозривною ниткою. Ланскне – більш складний організм, ніж спочатку здається прибульцю внаслідок своєї простацької географії: від головної вулиці