«Ой ходжу, ходжу засмученая,
Що не за тебе зарученая!»
«Ой ти, дівчино, словами блудиш,
Сама не знаєш, кого ти любиш!»
«Ой знаю, знаю, кого кохаю,
Тільки не знаю, з ким жити маю!..»
І не було в неї коханого, а їй здавалося, що був.
Був, був… І присягався «бути моїм чоловіком, а я – його дружиною». Ось тільки як його звати (а так кортіло дізнатися) – не відала. І про своє майбутнє хотілося наперед почути. Хоча яке майбутнє у княжої дочки – відомо: в ім’я зміцнення міждержавних (чи ще якихось там відносин) віддадуть – часом і за старого князя з чужоземелля, і – живи та зміцнюй ті міждержавні (чи ще які там) відносини. А чи любиш ти його, чи він тобі хоч подобається, – батько й питати не буде. Іди, бо так треба.
А там… Злюбиться. А не злюбиться – і так вік проживеш. Одне слово, династичні шлюби. То чи не все одно, кого тобі виберуть? Ет, виходить, не все. Хотілося дізнатися, як його хоч звати-величати.
З дівчатками-подружками Анничка під Новий рік ворожила. Перекидала через ворота чобіток: куди, у який край носком впаде, туди й віддадуть.
А ще хотілося дізнатися ім’я судженого. З цією метою дівчата виходили на вулицю і в першого стрічного запитували його ім’я.
Яких тільки імен Анничка (а серденько аж завмирало) не почула при тім ворожінні під Новий рік! Часом у ніч ту, як виходили на ворожіння, гули-вили над Києвом заметілі, світу білого не видно було, а вони ганялися за поодинокими перехожими: дядьку, дядьку, а як вас звати?..
Яких тільки імен вона тоді не почула! А імені Генріха серед них ні від кого не чула. Та й не дивно – не слов’янське ім’я, чуже, з чужого краю…
А тоді згадала: ой, таке ж було літ зо п’ять тому з її старшою сестрою Єлизаветою, Лисаветкою її любою. Теж як почала дівувати, з подружками ворожила, щоби дізнатися, а яке ж ім’я буде в її судженого? Яких тільки імен їй при тім ворожінні в новорічну ніч не називали, а імені Гарольда серед них не було. Чуже воно для русичів, а бач…
За Гарольда Єлизаветонька[4] пішла, з волі батькової віддалась. У чужу Норвегію, як в інший світ. Плакала, як з батьками прощалася, з сестрами-братами, і з Києвом теж: «Ой, Києве мій, граде золотоверхий, не побачу я більше тебе!» Анничка теж плакала, як прощалася з сестричкою, яку над усе любила. А через рік Єлизавета, Лізонька незабутня з далекої Норвегії, з нарочитим гінцем звістку про себе прислала:
«Сестро моя, – Анничці писала, – я така щаслива, що за Гарольда пішла і в його Норвегію, що вже й моєю стала, перебралась. Коли тебе, сестричко, батько наш буде віддавати в чужий край за якого-небудь принца, не знаного ні тобі, ні Русі нашій, – не плач і не побивайся. З любим і чужа земля стане тобі рідною. А як ще й діток йому народиш, то й узагалі…
Ми ж Ярославни! І батечко наш Ярослав Мудрий. Куди не віддасть, там і твоя отча земля буде, і станеш ти королевою – як от я стала…»
І що ж? Коханий, якого й не було насправді, зрадив її.
Нещира була присяга твоя,
Тепер не мій ти, а я не твоя!..
Бо я сама теє зазнала,
Коли невірного вірно кохала…
Кого любила, той – за дверима,
Кого