А глибоко в серці, скрутившись клубком та дряпаючи гострими пазурами, сидів острах. Побоювання, що не зможе вона вгледіти Ганнусі й звабить її вродливий агроном, а потім, розчавивши, викине геть, назавжди зламавши молоде життя. Ярослава й сама не знала, звідки в неї з’явилися оці негарні думки, але вони вперто лізли в голову, ще з того весняного дня, як помітила, якими очима дивиться на Ганнусю агроном.
– То ось чому ти не прийшла додому обідати, Ганно, – не втримавшись, з докором сказала вона, і Ганнуся винувато опустила очі, кинувши крадькома погляд назад, на річку, туди, де все ще стовбичив Гребенко. Він тепер був обернутий широкою спиною і замислено вдивлявся в сірі води Сухого Кагамлика.
Дівчина зітхнула й вичавила із себе:
– Це зовсім нічого не означає.
Ярослава кинула на неї гострий погляд.
– Що нічого не означає? Те, що ти серед Божої днини з чужим чоловіком безсоромно обіймаєшся?
Блакитні очі Ганнусі спалахнули.
– Я з ним не обіймалася.
– Ганнусю! Я все бачила!
– Мамо, нічого ти не бачила й не дивися на мене такими очима, – промовила Ганнуся, перекидаючи через плече довгу чорну косу, і виклично поглянула на матір. – А ти не подумала, що він, може, кохає мене?
Ярослава зблідла.
– Ганно, у нього ж дружина з дитиною.
– Ну то й що? – Ганнуся зневажливо знизала плечима й знову скосила очі на Гребенка, який уже повільно йшов у протилежний бік. – Мамо, ти ж знаєш ту Галину. Та хіба вона йому пара? Чи не чула ти, яка вона сварлива баба, спокою йому не дає. Хіба ж такий чоловік вартий такого життя з тією вороною, на яку й глянути бридко?
Озирнувшись, Ярослава перехрестилась.
– Боже збав тебе, доню, від таких думок. Галина дружина йому, хоч, може, й не вінчана, та все одно, ну і дитя ж у них, про нього гріх і думати.
Ганнуся гордовито задерла носа.
– А я гріха не боюся! То Івасика можеш гріхом лякати, а я вже виросла й не боюся гріха, як і татко.
Ярослава прикрила очі, сховавши від доньки свій біль. Уже двадцять років на землі її рідній панувало безбожне невір’я – гидота, що торкнулася серця Микити, а тепер підбиралася до доньки, отруюючи її душу своїм подихом.
– Ганнусю!
Ганна глянула на неї поглядом, у якому сковзнула непокора, але відповісти не встигла, над полем пролунав хрипкий та гучний крик бригадирші Омелянівни.
– Дівчата! Дівчата! На ланку!
Ганнуся