Література, кіно, театр і пісня обрані не випадково, адже саме ці жанри є стратегічними жанрами культури, що формують і визначають зрілість нації.
Метою конкурсу та його завданням є пошук нових імен, видання найкращих романів, стимулювання й підтримка сучасного літературного процесу, кіно й театру і як наслідок – наповнення українського ринку повнокровною конкурентоспроможною літературою, а кіно й театру – якісними українськими фільмами й п’єсами.
Частина перша
Ганнуся
1
Там, де невеличка річка Сухий Кагамлик повертає течію до ревучих вод Дніпра, розкинулося в густих заростях очерету село Пироги, одне з багатьох сіл Полтавщини. Саме там, в убогій хаті під дахом зі старого, подекуди зігнилого очерету, що стояла на крутому схилі, майже біля самої річки, і з’явилася на світ Ганна Микитівна Кравецька, яка відразу ж стала зватися Ганнусею. Породілля, виснажена недоїданням, постійними хвилюваннями та тривогами, часто схилялася над колискою немовляти, довго вдивлялась у ясні очі, які безтурботно зустрічали її погляд, і, зітхаючи, шепотіла:
– Ганнусю, Ганнусю, сонечко!
Дитя у відповідь мружило оченята та посміхалося беззубим ротиком, і молода мати, ще така юна Ярослава Кравецька, зовсім забувала в такі хвилини про те, що йде зима, що цьогорічний недорід пшениці залишив родину майже голодною, що чимось треба віддавати борги – гроші, на які купили страшненьку стару козу, аби мати бодай краплину молока для дитини. І скільки його було, того усього, важкого для дум, від чого й жити на цьому світі не хотілося, та все ж доводилося терпіти, бо живим до могили не влізеш. А іноді залізти хотілося, аби тільки не бачити життя цього важкого, яке раніше не могло наснитися навіть у страхітному сні. Та хіба ж думала вона, єдина донька з-поміж чотирьох дітей селищного та доволі заможного коваля Степана Роменка, що колись житиме в завалюсі, де пліснява повзала по стінах і де зовсім не трималося тепло, і з острахом замислюватися, а чи буде завтра що їсти, чи знову не доведеться лягати на порожній шлунок, слухаючи його нудотне буркотіння. І понад усе мріяти повернутися у те літо, коли ще були живі тато, брати та рідна матінка і стояла посеред села їхня чимала хата, де всього було удосталь, а потім ураз не стало, після того як трьох братів привезли вбитими, у закривавленому рядні, на підводі, у котру був запряжений вороний батьківський кінь. І навіть зараз, коли минуло майже три роки з того похмурого зимового дня, Ярослава добре пам’ятала, як з хати вибігла в кофтині мати, простоволоса та боса, упала біля воріт на ту підводу, мов птаха, що їй зламано крила, й заридала, заволала, схопившись руками за голову. А слідком вийшов і батько, дивлячись застиглим поглядом на тіла синів, а в глибині очей його горів такий вогонь, від якого аж моторошно робилося. Через день, ледь устигнувши поховати синів у мерзлу землю, батько вскочив на коня й помчав мститися за їхню смерть. Та не вийшло помсти. За тиждень повернувся додому також, як і сини його, в окривавленому рядні. Тієї ж ночі їхню хату спалили, й у ній згоріли тіло батька та жива мати. Саму Ярославу врятувало те, що вона була в той день у двоюрідної сестри, затрималася до ночі, допомагаючи біля малої дитини, і її відмовили йти через яр із сусіднього села. Так вона й залишилася сиротою, за декілька днів утративши всю свою родину. Майже рік прожила вона в тітки своєї Олени, почорніла від горя, опухла від сліз. А потім потрохи прийшла до тями й побачила нарешті біля себе тітчиного сусіду Микиту Кравецького, похмурого та мовчазного хлопця, що кидав на неї довгі й сумні погляди, а потім узяв та й зізнався в коханні. А вона, чи любила, чи ні, пішла за нього, не бажаючи бути тягарем та завадою для тітки. Після Різдвяного посту стала під вінець, увійшовши дружиною в убогу оселю родини Кравецьких, де, окрім Микити, жили ще його батьки та старший брат з дружиною та дітьми. Але щасливою себе не відчула. Життя в родині Кравецьких не було для неї безхмарним та щасливим. Свекор, Яків Харитонович, виявився людиною не дуже доброю, з важким характером, а свекруха, Оляна Йосипівна, хоч і була доброї вдачі, але на той час тяжко хворіла. Брат Микити з дружиною жили якось відокремлено. Залишалася в неї тільки одна втіха – кохання Микити. А ось зараз з’явилося ще й оце маленьке сонечко, Ганнуся, з темним чубчиком на голівці та прозорими, мов сльоза, блакитними оченятками, зовсім як у мами. І як би не важко було їй, наслухавшись за день гірких докорів від свекра та стогонів помираючої свекрухи, а схилиться над колискою, зазирне в оченята, чисті та прозорі, посміхнеться у відповідь на беззубу старечу посмішку, й робиться на серці світліше, мов сонцем зігріто та осяяно.
А Ганнуся росла й дедалі більше посміхалася, показуючи дві чарівні ямочки на гладеньких дитячих щічках, і щораз частіше тишу похмурої кравецької хати порушував дитячий сміх, який кришталевим дзвоником торкався вуха та проганяв геть смуток і тривогу, що, мов чорні тіні, зачаїлися по кутках. Дід Яків тільки хмурив густі, сиво-чорні брови, плював та цідив скрізь зуби:
– Тьху, пустунка дівка буде!
На що свекруха ледь чутно суперечила:
– Облиш,