– Бідна-бідна Лу! Вона десь ховалася, а ніхто цього й не помітив!
– Якщо тобі так закортіло, аби тебе почали шукати, ховатися треба набагато довше!
– Але ж мене не було не якихось п’ять хвилин, а довгі-довгі години! – дивувалася Люсі.
Усі інші лише витріщилися одне на одного.
– Ото дає! – Едмунд покрутив пальцем біля скроні. – Пришелепкувата, та й годі.
– Ти про що, Лу? – спитав Пітер.
– Як це, «про що»? – Люсі навіть образилась. – Одразу після сніданку я забралася до платтяної шафи і мене не було декілька годин! Там я куштувала чай, і зі мною трапилося таке-е-е…
– Що за дурниці? – знов знизала плечима Сьюзан. – Ми вийшли з кімнати якусь хвилинку тому, а ти – майже одразу за нами.
– Люсі каже не дурниці, – заступився за молодшу сестру Пітер, – вона вигадує, аби всіх потішити, чи не так, Лу?
– А от і ні! Нічого я не вигадую! – затялася Люсі. – То не проста шафа, а чарівна! А в шафі – і ліс, і сніг, а в лісі – фавни, і Чаклунка, і навіть ціла країна! А зветься вона Нарнія! Ходімо-но, покажу вам!
Уже не знаючи, що й думати, услід за збудженою Люсі всі повернулися до кімнати. Дівчинка вибігла вперед та розчахнула двері шафи.
– Ось! Самі подивіться!
– Ото дурненька! – похитала головою Сьюзан, зазирнувши у шафу та посунувши убік хутряні пальта. – Звичайна собі шафа. Дивись-но – ось її задня стінка.
Усі по черзі разом із Люсі зазирнули усередину, розсуваючи руками збірки хутра, щоб упевнитись, що то звичайнісінька собі шафа. У ній не було ані лісу, ані снігу, тільки дерев’яні стінки та гачки для одягу. Аби остаточно упевнитись, Пітер навіть забрався усередину та обмацав шафу руками.
– Що ж, непоганий розіграш, Лу, – цокнув язиком він, вилізаючи з шафи. – А ми вже були прийняли все на віру. Майже прийняли.
– Але це правда! – спалахнула Люсі. – Чистісінька правда! Лише мить тому тут все було інакше. Чесно-чесно. Повірте мені!
– Люсі, годі! – зупинив її Пітер. – Припини. Ти вигадала добрий жарт, ми його оцінили. І на тому крапка.
Від сорому Люсі почервоніла як рак і хотіла щось заперечити, але й гадки не маючи, як саме, натомість гірко розридалася.
Упродовж наступних декількох днів Люсі була невтішна. Вона могла б замиритися з друзями, якби лише визнала, що то і справді була її вигадка. Але як надзвичайно чесна дівчинка, впевнена у своїй правоті, вона ніяк не могла змусити себе кривити душею. Люсі страшенно засмучувало те, що інші вважали її розповідь брехнею, і, правду кажучи, і ще й не дуже вдалою брехнею. До того ж, якщо двоє старшеньких пошуткували та забули, Едмунд, який іноді бував досить уїдливим, нещадно з неї кепкував. Він ніяк не бажав вгамуватися та весь час глузував, допитуючись, чи вона, часом, не знайшла браму до інших світів у буфеті чи, може, у коморі, яких у будинку було чимало. А надворі, як на лихо, стояла чудова погода, і весь цей час вони проводили на свіжому повітрі: купалися, рибалили, лазили по деревах або валялися у вересі. Одна лише Люсі не раділа з отих всіх забавок. Так тривало доти, доки знов