Як течія річки (збірник). Пауло Коельйо

Це не означає, що вони прилаштувалися працювати там, де їм хотілося, – зовсім навпаки, вони вступали до університету й закінчували його в ті часи, коли університети вважалися чимось дуже важливим, казали, що, аби досягти чогось у житті, людина повинна мати диплом. Так світ утратив чудових садівників, пекарів, антикварів, скульпторів, письменників. Можливо, настав час переглянути наше ставлення до дипломів? Лікарі, інженери, вчені, адвокати, потребують мати вищу освіту. Але хіба до неї повинні прагнути всі? Замість відповіді я процитую рядки з вірша Роберта Фроста:

      Переді мною дві дороги,

      Я обираю малолюдну,

      І в цьому вся різниця.

      P. S. Щоб закінчити історію із сусідом: експерт приїхав, і на мій подив показав французький закон, який вимагав, щоб дерева росли щонайменше за три метри від чужої власності. Мої дерева стояли за два метри, й мені довелося спиляти їх.

      У барі в Токіо

      Японський журналіст поставив мені звичне запитання:

      – Які ваші улюблені письменники?

      Я звично відповів:

      – Жоржі Амаду, Хорхе Луїс Борхес, Вільям Блейк і Генрі Міллер.

      Перекладачка подивилася на мене зляканим поглядом.

      – Генрі Міллер?

      Але відразу усвідомила, що її обов’язок не ставити запитання й повернулася до своєї роботи. Наприкінці інтерв’ю я захотів довідатися, чому вона так здивувалася, почувши мою відповідь. Я сказав їй, що, можливо, Генрі Міллер і не був письменником «політично коректним», але саме він відкрив мені грандіозний світ – його книжки наповнені енергією, на яку рідко можна натрапити в сучасній літературі.

      – Я не думала критикувати Генрі Міллера; я також належу до його фанатів, – відповіла мені журналістка. – А ви знаєте, що він був одружений із японкою?

      Звичайно, знаю. Я не соромлюся бути фанатом якогось письменника й намагатися довідатися все про його життя. Я був на книжковому ярмарку лише для того, щоб познайомитися з Жоржі Амаду, проїхав сорок вісім годин на автобусі, щоб зустрітися з Борхесом (зустріч ні до чого не призвела з моєї вини: коли я його побачив, мене наче паралізувало і я не зміг промовити жодного слова), подзвонив у двері Джона Леннона в Нью-Йорку (портьє попросив, щоб я залишив лист, пояснивши мету свого візиту і сказав, що, можливо, Леннон зателефонує мені, чого так ніколи й не сталося). Я мав плани поїхати до Біґ-Сура й побачитися з Генрі Міллером, але він помер раніше, аніж мені вдалося зібрати гроші на подорож.

      – Японку звали Хокі, – відповів я з гордістю. – Я знаю також, що в Токіо є музей акварелей Міллера.

      – Ви хочете зустрітися з нею сьогодні ввечері?

      Що за запитання! Звичайно я хочу зустрітися з особою, яка жила з одним із моїх кумирів. Либонь, до неї їдуть із візитами з усього світу, звертаються з проханнями про інтерв’ю, адже вони прожили разом майже десять років. Хіба не важко буде домогтися, щоб вона згаяла час на зустріч із простим фанатом її колишнього чоловіка? Але якщо перекладачка вважає такий візит можливим,