Гребер витяг із пляшки корок і налив півсклянки арманьяку. Він світився, немов рідкий бурштин. Гребер подав склянку Елізабет.
– Пий до дна, – сказав він.
Вона зробила один ковток і повернула йому склянку.
– Пий до дна, – повторив він. – Для цього й вечір. Випий за що-небудь, за наше трикляте життя або за те, що ми ще живі. Але випий. Після того, як ми побачили мертве місто, це треба зробити. Та й узагалі нам сьогодні, мабуть, треба випити.
– Гаразд. Тоді за все разом.
Він знову налив і випив сам. І відразу відчув тепло, що розлилося по тілу. Та заразом і порожнечу, яка заповнила його. Це почуття було йому незнайоме. Якась безболісна порожнеча.
Гребер ще раз налив півсклянки і трохи надпив. Потім поставив склянку між собою і Елізабет. Вона сиділа, підібгавши ноги і обхопивши коліна руками. Молоді листочки каштанів при місяці були майже білі. Здавалося, над головами в них пурхає зграйка ранніх метеликів.
– Яке воно чорне, – проказала Елізабет, показуючи на місто.
– Немов спалені шахти.
– Не дивись туди. Обернися. Тут краєвид зовсім інший.
Лавка стояла на самій вершині пагорба, що полого спускався вниз, туди, де перед очима стелилися поля, освітлені місяцем стежки, алеї тополь, височіла сільська дзвіниця, а далі ліс і аж на обрії – сині гори.
– Тут усе дихає миром, – зауважив Гребер. – І все це так просто, правда ж?
– Просто, коли можна отак обернутись і ні про що більше не думати.
– Цього не важко навчитись.
– А ти навчився?
– Звичайно, – відповів Гребер. – А то мене вже не було б серед живих.
– Як би і я хотіла навчитися цього!
– Ти давно це вмієш. Про це потурбувалося саме життя. Воно вишукує резерви скрізь, де тільки може. А коли насувається небезпека, життя відмітає будь-яку слабість і сентиментальність. – Він підсунув їй склянку.
– Це теж стосується сказаного? – поцікавилась вона.
– Так, – відповів він. – Особливо сьогодні.
Вона пила, а він дивився на неї.
– Давай не будемо говорити про війну, – сказав Гребер.
– Давай узагалі помовчимо, – запропонувала Елізабет і відхилилася на спинку лавки.
– Гаразд.
Вони сиділи й мовчали. Було дуже тихо, і серед цієї тиші помалу почали народжуватися мирні звуки ночі, які не порушували тиші, а робили її ще глибшою, – то тихий вітерець, схожий на подих лісу, то крик сови, то якесь шарудіння в траві й нескінченна гра хмар та місячного світла. Тиша набирала сили, розливалася й обіймала їх, з кожним подихом проникала в них усе глибше, і саме їхнє дихання ставало тишею, воно зцілювало й визволяло, робилося дедалі спокійнішим та глибшим і було вже не ворогом, а далеким, солодким сном…
Елізабет поворухнулася. Гребер здригнувся і озирнувся довкола.
– От тобі й маєш! Я заснув.
– Я теж. – Вона розплющила очі. Бліде світло немовби наповнило їх і зробило прозорими. – Я давно вже так не спала, –