На столику біля ліжка взяла чотири коробочки з пігулками для сну. Замість розтовкти їх і розвести водою, вона вирішила ковтати їх одну за одною, позаяк існує велика різниця між наміром і дією, і вона хотіла залишити за собою можливість передумати на півдорозі. Проте з кожною пігулкою, яку вона ковтала, її переконаність зростала; через п’ять хвилин усі коробочки були порожні.
Оскільки Вероніка не знала, за скільки часу вона втратить тяму, то залишила на ліжку цьогомісячний номер французького журналу «Омм», щойно доставлений у бібліотеку, в якій вона працювала. Хоч вона не мала ані найменшого інтересу до інформатики, гортаючи часопис, вона натрапила на статтю про комп’ютерну гру, створену Пауло Коельйо, бразильським письменником, із яким вона мала нагоду познайомитися на конференції в кав’ярні готелю «Ґранд-Юніон». Вони тоді обмінялися кількома словами й, у кінцевому підсумку, його редактор запросив її на вечерю. Але людей тоді зібралося багато й вона не мала змоги поговорити з ним на якусь серйозну тему.
Проте той факт, що вона знала автора, наштовхнув її на думку, що вона є частиною його світу й читання статті про його працю допоможе їй згаяти час. Тож, чекаючи смерті, Вероніка почала читати про інформатику, предмет, до якого зовсім не мала інтересу – і так вона поводилася в усьому своєму житті, завжди тягнучись до найлегшого або до того, що перебувало на відстані простягнутої руки, як цей журнал, наприклад.
На її подив, перший рядок тексту вивів її з апатії (пігулки досі не розчинилися в шлунку, але Вероніка була пасивною від природи) і примусив уперше в житті погодитися зі змістом фрази, вельми популярної в середовищі її друзів: «Ніщо у світі не відбувається випадково».
Чому вона натрапила на цей рядок саме тієї миті, коли помирала? Яке потаємне послання побачила перед очима, якщо існують потаємні послання замість випадковостей?
Під ілюстрацією тієї комп’ютерної гри журналіст поставив своє перше запитання: «Де розташована Словенія?»
«Ніхто нічого не знає про Словенію, – подумала Вероніка. – Навіть де вона розташована».
Проте Словенія так чи інак існувала, вона була зовсім поруч, була горами, що оточували її, була майданом, який вона бачила перед своїми очима. Словенія була її батьківщиною.
Вона відклала журнал, тепер він її не цікавив, вона була надто обурена світом, що зовсім не помічав існування словенців; честь її народу не вселяла йому поваги. Настав час відчути гордість за себе, знати, що вона виявила мужність нарешті попрощатися з цим життям: яке щастя! І вона зробила це в той спосіб, про який завжди мріяла – за допомогою пігулок, які не залишають слідів.
Вероніка згаяла півроку, щоб роздобути пігулки. Зневірившись у тому, що їх знайде, вона обмірковувала можливість перетяти собі вени. Навіть знаючи, що вона заллє кімнату кров’ю, стривоживши і стурбувавши черниць, людина, що накладає на себе руки, думає насамперед про себе, а не про інших. Вона була налаштована зробити все можливе, щоб її смерть не завдала людям великого клопоту, але якщо перетяти вени буде для неї єдиною можливістю вчинити акт самогубства, то нема чого робити – черницям доведеться відмивати кімнату від крові, проте вони швидко забудуть про цю історію, якщо не матимуть труднощів із тим, щоб здати її новим пожильцям. Зрештою, навіть наприкінці двадцятого сторіччя люди досі вірять у примар.
Звичайно, вона могла б вистрибнути з вікна одного з небагатьох висотних будинків Любляни, але навіщо ті зайві страждання батькам? Крім горя, якого завдасть їм смерть дочки, вони ще й муситимуть упізнавати її скалічене тіло. Ні, таке рішення було б набагато гіршим, аніж просто стекти кров’ю, бо залишило б невитравні знаки на двох людях, які бажали їй тільки добра.
«Зі смертю дочки вони звиклися б. Але її розтрощений череп забути не змогли б».
Постріл у голову, стрибок із висоти, повішення – усе це суперечило її жіночій природі. Жінки, коли вони накладають на себе руки, обирають більш романтичні способи – ріжуть собі вени або ковтають надмірну дозу снодійних пігулок. Про це свідчать, наприклад, самогубства принцес або голлівудських актрис, яких покинули чоловіки.
Вероніка знала, що попрощатися з життям можна, тільки дочекавшись слушного часу. І так сталося: двоє її друзів, змучені наріканнями на неспроможність заснути, роздобули – кожен окремо – по дві коробки сильнодійного наркотику, який уживали музи´ки місцевого гурту. Вероніка протягом тижня зібрала на своєму нічному столику чотири коробки снодійних таблеток, фліртуючи зі смертю, яка наближалася, і прощаючись – без будь-яких сентиментальних почуттів – із тим, що ми називаємо Життям.
Й ось тепер вона лежить у кімнаті, рада, що дійшла до фіналу, й не знає, що робити з недовгим часом, який їй залишається.
Вона знову повернулася до абсурдного тексту, який щойно читала: як може стаття про комп’ютерну гру починатися з такої дурнуватої фрази: «Де розташована Словенія?»
Позаяк вона не мала нічого більш цікавого, чим би могла зайнятися, то вирішила прочитати цей матеріал до кінця й зробила відкриття: цю гру виготовили у Словенії – дивній країні,