– Тату, не карайтеся марно. Не на горе завтрашня дорога.
Однак тривога висіла над хутором чи не до третіх півнів, аж поки Трут не запряг важкого воза паровицею добрих чалих, всадовив біля передка Мотрю й Петруся й покотив до Дніпра, де у плавнях, у затоці, оточеній трясовиною, ховав байдака з веслами.
…Мотря затремтіла від жалю, коли чоловік з сином щезли у очеретяних нетрях, від яких тягло незнищимою вільгістю, затим знесилена веремією, подибала до воза, зупиненого неподалік пологого піскуватого берега, у який згори впирався путівець, а з боку Дніпра – затока, що за кільканадцять саженів втікала у плавні. Байдак з’явився нескоро – вже й коні повитягували голови з гопалки, напханої свіжим сіном й сито пофоркували; врешті у переспіви птаства у дикому вишняку, біля якого присіла вколисати бодай трішки млосну тугу, вплелося голосне повискування давно не мащених кочетків; а ще по якомусь часі з’явився і човен, поплив до берега під очеретяною стіною. Трут зняв весла, попрохав Петруся принести бляшанку з дьогтем (синок знав, де її шукати у возі) й лише, коли змастив кочетки, взявся вантажити байдака. Затим відірвав жінку від сина, обняв її і наказав мерщій повертатися на хутір й пильнувати їх маленький рай. Ще мить – і човен з обома Трутами щез у лабіринті плавнів, ще по якомусь часі вихопився на Дніпро – попереду Петруся чекав лабіринт життя.
Не один десяток турецьких галер загинуло, намагаючись знайти у очеретяних хащах Великого Лугу острів Базавлук. Щойно завернуть з Чортомлицького Дніприща[3] у одну з численних проток у плавнях, як із захованих у очеретах запорізьких човнів козаки щедро пригощають їх гостинцями із гарматок, гаківниць, самопалів, мушкетів й булдимок; одберуть добро і зброю у постріляних турок, спалять галери, а тоді зникають у загубленій у очеретяному лісі річці Підпільній, а з неї – у Сандалку, відтіля – у її рукав Верхню Лапку, з Верхньої Лапки – у річку Базавлук, перед болотистим гирлом якої і постав веселий і грізний, однойменний острів. Тут, у неприступному для