Київське Полісся. Горностайполь
Коли Гані виповнилося сім років, мама подарувала їй золоті кульчики-півмісяці. Вуха проколювали без голки, підточеними шпичками кульчиків, змоченими в горілці. Ганя навіть не зойкнула. Було страшно боляче, але терплячість впереміж із почуттям сорому (невже я така слабачка?) перемогла. Аж світилася вся від радості – нарешті стала дорослою.
Ганя не знала, що напередодні її свята мати з батьком зчепилися були – ледь не до скандалу. Просто Василь дуже спротивився Степанидиній думці щодо такого дорогого подарунка.
– Ми ж не багачі якісь, щоб розкидатися на цяцьки. Не панночка, обійдеться. Нема чого змалку привчати до розкошів.
Але Степанида не здавалася і вперто наступала на чоловіка. Їхня донечка мусить бути найкращою дівчинкою в Горностайполі. Яка ж це розкіш? Золоті півмісяці лише оберігатимуть Ганю від злої сили, від зурочень заздрісних односельчан. Та й голівка у неї не болітиме ніколи – бо золото ж.
Ні, у неї в родині не було забобонних, зовсім. Щонеділі з батьками ходила до церкви – але більше ходили про людське око. А чи по-справжньому вірили в Бога – Степанида не знала. Вона хотіла, аби Бог був, проте не могла уявити, яким повинен бути той Бог. Якщо він живе на небі, то чому ж ховається від людей? От сонце ж, наприклад, можна побачити. І місяць, і зорі – вночі. А Бог у цей час де? Отож. Коли не бачиш – важко вірити.
Василь зрозумів, що у війні з жінкою йому не перемогти ніяк. Та й мусить же хтось бути мудрішим. Погодився таки. Щоправда, коли довелося вести корову на ярмарок, довго стояв біля хвіртки, не торкаючись клямки, все вагався: відчиняти чи ні. Важко було залишатися без такої щедрої годувальниці, якою була Мілька. А та дивилася на нього – ніби людськими очима – ніби ось-ось заплаче і скаже: «Не продавай мене, ще згоджуся». Як у казках, де говорять звірі. Але Мілька мовчала. Навіть не мукнула за всю дорогу, що тягнулася до ярмарку.
Василь Босенко сам був нетутешній. Із Ржищева.
Батько його, Гаврило Петрович, служив дрібним чиновником. Красивим був чоловіком. Жодна жінка не оминала поглядом. Та й він рідко коли оминав спокусу в спідниці, але й рідко – самим лише поглядом. З дружиною пощастило – була неревнива. Єлизаветою звали, казали всі на неї – Ліжбета. Мала добру вдачу, лагідна і хазяйновита. Але найголовніше – мовчазна і терпляча. До ранку, було, чекає чоловіка, але нічого не скаже, коли той прийде вранці, не запитає, де був, не дорікне, лише мовчки від дверей повернеться, коли кроки його вчує, утре сльози насухо, а тоді зустрічає Гаврила привітно, наче той і не вештався бозна-де цілу ніч. Раділа мовчки, що повертався до неї. І сумувала мовчки, що йшов… від неї. Горда була жінка Ліжбета. А ще чоловіка свого дуже любила, а тому прощала все.
Але одного разу не повернувся Гаврило. Заплескали недобрі сусідські язики: дівку собі молоду знайшов десь під самим Києвом, до неї втік. А разом у Київ на службу влаштувався, у якусь канцелярію взяли його.
Василеві