Провідник. Світлана Румянцева

навіть загадкове. Принаймні для Романа та Лакі, які знали і любили його з дитинства.

      Навколо будинку розкинувся невеликий садочок, де під тінню фруктових дерев стояла широка гойдалка з м’яким матрацом замість сидіння та навісом із ніжно-зеленої матерії. Роман штовхнув рукою хвіртку і впевнено ступив на кам’яну доріжку, що бігла прямісінько до вхідних дверей. Обабіч вже почала прокльовуватись молода трава, а квіткова клумба, оформлена у вигляді пелюсток, майоріла весняними первістками – різнобарвними крокусами та білими конваліями.

      Пройшовши знайомою стежиною, Роман піднявся на першу сходинку парадного входу і на хвильку зупинився. Потім неквапливо розвернувся, розправив широкі плечі і жадібно вдихнув велику порцію весняного повітря, настільки свіжого та чистого, що у хлопця трохи запаморочилося в голові. Він присів на ганку. Вдавалася взнаки моральна та фізична втома: вони з Лакі лише вчора ввечері приїхали додому, й, не маючи сил і бажання піднятися сходами нагору, де розміщувалася спальня, буквально впали на диван, що стояв посеред вітальні. Так, напівлежачи, у важкій напівдрімоті, вкрившись лише м’яким пледом та обіймаючи собаку, що міцно спав, Роман провів цю неспокійну ніч.

      Він роззирнувся. Навколо панувала неймовірна тиша, адже більшість мешканців ще відсипалися за весь довгий робочий тиждень. Та чи може взагалі тиша бути цілковитою? Природа ніколи не дрімає. З настанням світанку заснували туди й назад по своїх чисельних справах маленькі трудівники, яких і не побачиш на землі з висоти людського зросту; птахи, сидячи на тонкому гіллі, виспівували завчені серенади; молоде весняне листя колихалося від найменшого подиху вітру, а нові трав’яні паростки, немов маленькі голочки, з шурхотом пробивалися з-під землі. Роману з його творчою та чутливою натурою навіть здалося, що він чує, як несе свої темні води велична ріка, яка не так давно звільнилася від ненависних крижаних кайданів. Але все це було лише в його уяві, адже набережна була далеко звідси.

      Отак сидячи на сходинках, хлопець дістав із кишені куртки зв’язку ключів на довгому ланцюжку і почав несвідомо перебирати їх пальцями, неначе чотки. Сонце на декілька хвилин зникло за хмарами, але згодом засяяло з більшою силою, зігріваючи своїм жовтогарячим промінням оселі маленького містечка, яке потроху прокидалося.

      Лакі теж не збирався так швидко, а головне, безславно, закінчувати вранішню прогулянку, тому не квапився заходити до оселі. Нащо позбавляти себе радості ще трохи побігати подвір’ям і побайдикувати? Спостерігаючи за невимушеною поведінкою собаки, його хаотичними та непередбачуваними рухами, безкінечними намаганнями спіймати все те, що повзало чи літало, юнак посміхнувся.