І я просто затужив. І не тому, що втратив можливість трахатись.
У двадцять більш чи менш років статеве утримання переноситься значно спокійніше, що би там хто не казав, ніж коли чуваку за сорок і більше.
Якраз в юності можна з горя і подрочити, і почекати чи перечекати, бо відчуття, що попереду у тебе ще безмір часу і ти все встигнеш, домінує над усім твоїм єством.
Це вже потім нетерпиться, бо треба щоби машинка не ржавіла, так і лікарі говорять, та й взагалі десь є підсвідомий страх, що все це може не дуже задовго якось кінчитись, і треба брати своє!
Мені забракло Суфії, його усмішки, його дбайливого товариського ставлення до мене. Він став на базі для мене майже рідним, найближчим. І коли його забрали, я ніби осиротів.
Минуло понад місяць.
Мені довелося багато працювати з різного роду військовими човнами – від підводного човна до малих протипідводних кораблів, буксирів, торпедних катерів та іншого.
Дуже важко було перекладати все пов'язане з облаштуванням корабля і різними технічними термінами. Всякі там переборки, частини двигуна і різних приладів незрозумілі були і тим, хто перекладав.
Я на початку так втомлювався, що уночі мені снилось, наче я й далі перекладаю щось, крутячи майже ритмічно головою, – то в один бік, то в інший, – і так цілий день. Інколи це тяглося тижнями. Тоді було не до гульок.
Але все минало, потрохи до всього звикаєш будь-де. Так і я звик до Індонезії, і просто закохався в неї. І був щасливий, що я тут.
Мене п'янило саме відчуття того, що я в такій екзотичній чудовій країні, і що я тут насмілююсь пускатися в якісь пригоди, і живу з ними, індонезійцями, трішки вже їхнім життям.
Мене здавна і ціле життя вабило відчуття гри в когось іншого. Так би мовити зміна, – нехай тимчасова, але в цей час гейби повна, – свого «я» на якесь інше.
Це було страшенно привабливо опинятися в циганському таборі ачи в трущобах Ріо, ачи в загоні мисливців на диких оленів на Таймирі, ачи в загоні сандіністських військ в Нікарагуа, почуваючи, що ти раптом переживаєш справді за долю цієї революції, за цих людей, що пережили страхіття сомосівської фашистської диктатури, і тепер ти разом з ними, ти один із них.
А потім вернутися до себе самого наповненим іншим життям, іншим життєвим знанням.
В одному з моїх улюблених фільмів «Професія: репортер» (режисера Бернардо Бертолуччі) головний герой, який, втомившись від себе і своєї репортерської роботи, взяв документи випадково померлого бізнесмена і живе певний час життям того, що помер, переживає різні історії чужого життя, кохання і небезпеки, і врешті за якихось дуже романтичних обставин раптом говорить – я вже втомився від цього, до мене повертається моє справжнє «я».
Оце