І життя моє котиться, ніби колесо,
не маючи жодного інтересу,
солодкими яблуками по укосу,
теплими хвилями на Одесу.
Море дихає чорним теплом,
розгортається, мов полотно.
І три комерсанта сидять за столом
і порівну ділять сухе вино.
Туману встояне молоко
затікає до піджаків.
І перший збиває своїм кулаком
хрустких метеликів і жуків.
Бо в серці в нього пекучі вогні
палають, невідомо чому,
і темна хвороба останні дні
роз’їдає легені йому.
Він уже знає, які дива
є в цьому мороці і молоці,
що значать насправді зелені слова,
наколоті на його кулаці.
Все, що він бачив, – нічні міста,
портові крани і вантажі,
тривога, яка вночі вироста
і топчеться тобі по душі.
Все, що він чув, – старі кораблі,
друзі, розстріляні впритул,
жінка, яка в готельній імлі
розповідає щось про Стамбул.
Тепер він у цьому тумані сидить,
і знає все, і йому все одно.
І другий завжди йому дасть кредит,
а третій запропонує вино.
І я хотів би в кінці життя
купитись на цей солодкий обман,
перш ніж відчалити без вороття,
перш ніж пірнути в чортів туман.
Сидіти й пити своє вино.
Дивитися смерті в просте лице
з друзями, котрі все знають давно,
знають, але не говорять про це.
Ти довго тримався за наші місця,
за ці гарячі піски,
де місяць із синім лицем мерця
жене табуни тріски.
Але і ти наважився теж
відійти назавжди
з червоних вигорілих побереж
крізь потаємні ходи.
Це віра, яка тебе огорта,
допомогла дійти,
збираючи в чорних нічних портах
ватаги таких, як ти.
І кочегари в липкому диму
здіймали сяйво заграв,
вганяючи в солодку пітьму
громіздкий пароплав.
Там співи матросів пливуть догори,
й між ними пісня твоя,
й піднявши зелені свої прапори,
лежить ефіопія.
Там сонце пройма прибережні ліси,
і світиться океан,
і спокоєм повняться голоси
всіх растафаріан.
Там зблискує неба коштовне хутро
над тьмяністю теплих тіл,
там моря вивернуте нутро
викочується в суходіл.
І кожному, хто потрапив туди,
хто, зрештою, не потонув,
вдосталь буде хліба й води,
цукру і тютюну.
Тому що смерть відпускає тих,
за ким немає боргів,
хто плив у трюмах залізних своїх
до ламких берегів.
Тому що і кров у кожному з нас
вертається без кінця,
перекочуючись повсякчас
через