79
Ідеться про погляд на матеріальну природу як на живий організм (від υλη – речовина, матерія й ζωη – життя). Ще в античності його експлікують у справді наївній формі. Скажімо, в натурфілософів іонійської школи він співвідноситься із наділенням головних стихій матеріального світу (води, повітря, вогню) душею і розумом. Гілозоїчний характер шукань Емпедокла виявляється в рецепції природного світу як сфери дії двох протилежних сил – любові й ворожнечі. Незважаючи на поширення атомістичних учень Левкіппа й Демокріта, а разом і з ним механічного уявлення про речовину, гілозоїзм зберігається в метафізиці Платона й Арістотеля. Після втрати своїх позицій у схоластиці Середньовіччя він відновлюється в раціоналістичних моделях епохи Відродження, основу яких складають давні вчення на зразок ідеї тепла й холоду, що оживлюють речовину, в Бернардина Телезія (XVI ст.). Послідовними прихильниками гілозоїзму стали кембриджські платоніки Ралф Кедворт (1617–1688) та Генрі Мур (1614–1687), які і ввели це поняття в 1678 році для окреслення власних ідей та ідей своїх попередників. Розглядаючи гілозоїзм як протилежність анімізму та панпсихізму, вони ведуть мову про «пластичну природу», своєрідну безтілесну субстанцію, що організовує все живе, виступаючи в ролі божественного інструмента. На рубежі XIX і XX ст. гілозоїзм часто сприймався не лише за традиційну антитезу філософії Декарта, але й філософії життя. В Україні ґрунтовну версію гілозоїзму висунув Микола Руденко у своїй філософській книзі «Економічні монологи: Нариси катастрофічної помилки» (1978, США) та в романі «Формула сонця» (написаний у 1970 році).
80
Перше місце публікації: Вапліте. – 1927. – № 3. – С 49–98. Подаємо за книгою: Яновський Ю. Твори. В 5-ти т. – К.: Дніпро, 1982. – Т. 1. – С 65-113.
81
Можливо, йдеться про найбільш відомі ілюстрації до книги М. де Сервантеса Сааведри, які написав Густав Доре (6.01.1832, Страсбург, Франція – 23.01.1883, Париж). Цей майстер володів ідеальною технікою гравюри на дереві, що виявилася також при оформленні видань «Пекла» Данте (1861) та Біблії (1866). У тексті Яновського його картина постає кодом «кіхотизму» як трагічного світовідчуття, що актуалізується в «переходову добу» (див: Унамуно М. де. О трагическом чувстве жизни / пер. с исп., вступ, ст. и коммент. Е. В. Га-раджа. – К.: Символ, 1996. – 416 с; Белая Г. Дон Кихоты 20-х годов: «Перевал» и судьба его идей. – М.: Сов. писатель, 1989. – 400 с; Хоменко Г. Танатологічний проект 1920-х в аспекті негативної алхімії // Від бароко до постмодерну: Збірник праць кафедри української та світової літератури [Харківського національного педагогічного університету ім. Г. С Сковороди]. – X.: Майдан, 2008. – Т. VI. – С 156–182).
82
Тут: броньовик.
83
Ця та множина інших точок в оповіданні Яновського («…Сьогодні четвер перед Великоднем»; «Північ під Страсну п 'ятницю тільки що надійшла»; «…несе зараз себе, як Великодню вербу» тощо) виконують традиційну